Перейти до основного змісту
"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон

"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон

Ексклюзивно
"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. Фото: Суспільне Запоріжжя

Військовослужбовець із Запоріжжя на позивний Джон пішов воювати добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Захищає батьківщину у складі Національної гвардії України на Запорізькому напрямку. Бойового досвіду не мав: у цивільному житті працював торговельним представником та тілоохоронцем. За час великої війни був і снайпером, і розвідником, і штурмовиком, і сапером.

З військовослужбовцем на позивний Джон поспілкувалися кореспонденти Суспільного.

Ти пішов добровольцем захитати країну. Розкажи, коли зрозумів, що треба йти?

А як не піти? Коли майже все, що в тебе є, знаходиться в окупації. Твої рідні — в окупації. Крики дітей, плач жінок. Вибору не було. Пішов.

Коли це було?

Торік 1 березня звернувся до пункту комплектування, але там була величезна черга. У мене він під боком. Дивлюся, що стоять люди. Зрозумів: сьогодні не потраплю. Вступив до ТРО, щоб швидше. Перші два місяці охороняв аеропорт. Не прикольно його охороняти, коли йдуть бойові дії. Хочеться потрапити туди. Почав дізнаватись – і вийшов на 15 бригаду "Кара-Даг" та влаштувався туди в роту розвідки спецпризначення.

"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. Фото: особистий архів Джона

Як відреагували рідні на це рішення?

Мої рідні знаходились у Маріуполі. Шостого березня я втратив дядька, а 22-го – старшого брата. І це важка новина була для мене. Тоді телефонного зв’язку не було. Людьми, які виїжджали, моя сестра передавала невеликі листівочки, на яких були описані події, які відбувались там.

Я знаю про загибель своїх рідних із листівочок. І я не знаю, що я буду відчувати, коли побачу їхні могили.

Можливості вивезти рідних із Маріуполя не було?

На той момент не було, оскільки я вже був у Збройних Силах, у ТРО. Мене б просто туди не пропустили. А зв’язку не було. Багатьох просили дізнатись, що і як, але там було пекло. Майже ніякої звістки.

Після тероборони ти перейшов у інші підрозділи. Які навички довелось опановувати?

Було навчання, звичайно. Перша моя посада була снайпер-розвідник. Опановував навички з інструкторами. Досить гарні знання. Через два тижні стріляв не гірше за інструкторів.

"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. особистий архів Джона

У снайперах не лишився?

Мене призначили командиром відділення. А він не може бути снайпером. Перший штурм був дуже-дуже складним. Ти знаєш теорію, ти приблизно розумієш, що треба робити. Та коли починається пекло,— уся ця теорія кудись зникає, і ти машинально це опрацьовуєш і намагаєшся зберегти людей, які йдуть з тобою, і треба виконати завдання. Здається, що все триває п’ять годин, а насправді бій іде хвилин 20. Нові навички опановуєш з досвідом. На тому, що відбувається, ти вчишся, аналізуєш.

Які складнощі долаєш?

Є таке поняття, як звичка. Ти звикаєш до всіх цих обстрілів. І тобі здається, що до тебе не прилетить. І тоді ти починаєш розслаблятися. Ось це – головна помилка!

Розслаблятися не можна! Не має різниці, який це напрямок — Харків, Донецьк, Херсон, Запоріжжя. Може прилетіти, де б ти не був.
"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. особистий архів Джона

Завдяки штурмовій техніці, яку надають закордонні партнери, стало простіше, ніж на початку повномасштабного вторгнення?

Наступ завжди складніше, ніж оборона. Техніка допомагає. Без техніки ми просто б не пішли.

Але дуже велика помилка людей, які чекали на контрнаступ: "От він почнеться!", "От за один раз… "бах", "пух" — і Мелітополь" Ні! Два-три дні штурмуємо, щоб взяти посадку! І була велика помилка, що люди надіялись, що вони просто кинуть усе і втечуть. Ні.

Ворога треба поважати. Ненавидіти можна. Але треба розуміти, що там може сидіти такий самий сильний духом, як і ти. І сидіти до останнього. Сказати, що нам стало набагато простіше – не знаю. Складно. Дуже складно.

"Вірити в нас! Вірити, надіятися і молитися! Це найголовніше! І це досить таки хороша допомога, яку можуть надати цивільні військовим".
Військовий на позивний Джон

Чи помічаєте, що росіяни щось переймають у наших військовослужбовців?

Звичайно! Дрони! Масово дрони! Аеророзвідка масова. Деякий час починаєш думати, що у ворога дронів набагато більше, ніж у нас. І вони займаються аеророзвідкою досить впевнено і досконало. І не треба забувати про радіолокаційні війська, які у нашого ворога були. Ну, мабуть, єдине, що було, найкраще у світі. Це дуже важко. Втрачається дуже багато дронів через радіолокаційні війська росіян.

"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. особистий архів Джона

В Україні активно закликають росіян здаватися в полон. З твого досвіду чи здаються дійсно?

Здаються. Коли пішов наступ, от зараз – це трошки інша війна, коли йде оборона. Коли йде оборона, – це могли бути одиниці, а коли загальний контрнаступ, то там з позицій майже не залишається тих, хто може здатися в полон. Або залишаються дуже важкі 300-ті, яких неможливо евакуювати і таке інше.

Можемо сказати, що зараз через контрнаступ це вже зовсім інша війна почалася?

Ми перехопили ініціативу. І тепер від оборони ми йдемо в наступ.

Коли ти сидиш в окопі і на тебе їде танк, то морально, який би ти сильний не був, ти все одно деморалізуєшся, бо він їде, і він не проб’ється. Ні "одноразкою", ні РПГешкою, ні тим же автоматом ти йому нічого не зробиш. А він може повністю зрівняти тебе із землею.

І коли вже йдуть наступальні дії, то той, хто сидить в окопі, він все одно деморалізується. І вже в нього з’являється внутрішній страх якийсь, переживання. А коли ти даєш волю емоціям, ти не можеш зорієнтуватися, скоординувати свої дії, дати певні накази своїм підлеглим.

Найголовніше – це прорвати першу лінію оборони, яка найміцніша. Коли ти її проходиш, друга вже буде трохи слабша. А третя це вже взагалі розподільні пункти. І там як такої оборони немає.

Як мотивуєш своїх побратимів?

"Брате! Ну давай! Уже тут залишилось… Давай! Зараз доб’ємо їх уже! Потім сядемо відпочинемо. Потім знову доб’ємо… І так потроху будемо добивати-добивати… І вони скоро закінчаться… Ми поїдемо додому. Сядемо біля басейну, відкриємо пляшечку пива… І постараємось це все забути". І все!

"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. особистий архів Джона

Діє?

Ну, іноді діє. Взагалі моральний дух залежить від командирів. Він ніколи не повинен показувати, що йому страшно. Коли люди поруч з тобою, ти маєш бути впевненим у своїх діях. Вони будуть іти за тобою і вірити в тебе.

Що для тебе за час повномасштабної війни залишається найстрашнішим?

Танк… Найстрашніше – це коли на позицію виїжджає танк. Він стріляє із закритої позиції, ти його не бачиш. Проходить секунда – і поруч все палає. Для мене на сьогоднішній день – гірше не придумаєш. І ти нічого з ним не можеш зробити, бо він знаходиться від тебе за п’ять-сім кілометрів. І просто "навісом" обстрілює твої позиції. Чекаєш. Даєш координати. Намагаєшся побачити, звідки хоча б дим іде – виходи, передаєш координати на артилерію і просиш Боженьку, щоб артилерія влучила і знищила його.

А самому особисто не хотілося опанувати танк?

Мені хочеться особисто його знищити. У мене мрія: щоб я сам спалив танк! Два тижні тому на 50% у мене вона здійснилася: дав координати — артилерія влучила, спалила танк. Але ж спалив не я. Хотілося б своїми руками.

Війна війною, але чи трапляються якісь кумедні випадки?

Нещодавно була кумедна ситуація. Ми вже зайняли ворожі позиції, вони намагались їх відбити, але ми впоралися – відбили. Після цього ж обов’язково маємо привести зброю до бойового стану, почистити все. Чистимо ПКМ – кулемет. Ну і Дід ( позивний військового) каже: "Треба перевірити!" А до цього нас два дні дуже "бентежили" два БТРи. Обстрілювали саме нашу позицію. Ми знали приблизно, де вони їх ховають.

Дід бере бронебійно-запальні патрони, заряджає їх у кулемет. Робить три постріли в тому напрямку. Я так дивлюся на нього. Він каже: "О, щось димиться!" Я виглядаю – реально щось димиться. І я передаю інформацію: "Хлопці, гляньте, там Дід трьома патронами щось підпалив… Горить, палає, димить."

Вони дивляться і кажуть: "Реально, щось горить! Реально щось димиться! Клуби диму здоровенні!" Зв’язуємось з дронщиками. Вони піднімають дрон і кажуть: "Реально підпалив БТР. Вони зараз тікають. Горить один бік!" Реально! Три патрони!

"Я роблю все, щоб досягти перемоги": історія військовослужбовця із Запоріжжя на позивний Джон
Військовослужбовець на позивний Джон. Фото: Суспільне Запоріжжя

А надалі себе бачиш військовим?

Не знаю. Це важке питання. Коли ти довго знаходишся на війні, приїжджаєш додому, наприклад, у відпустку. Перші три дні — клас! Другі три дні – ну, нормально… Потім проходить дев’ять днів… І ти такий: "Напевно, уже треба вертатись!" От оцей синдром… Це досить такий поганий синдром… Але війна… Це будуть усі військові так робити…

Ти не можеш до кінця звикнути до цього мирного життя. Тобі там простіше. Ти знаєш: попереду – ворог, тут — стоїмо ми, наше завдання – знищити ворога. Усе! І те, як ви його будете знищувати – плануйте, будь ласка, розробляйте план… Розвідка.. Штурм... Усе ясно.

Сюди приїжджаєш: люди, машини, нічого не ясно… Чим буду займатись? Не знаю. Подивимось… Поки що в мене спеціалізація військовий. І я роблю все, щоб досягти перемоги.

Що плануєш робити після перемоги?

Та я буду в Криму засмагати два тижні! Просто не вилазити з моря! Прапор України, я, галька ... Все! Ось мрія! Крим, Крим! Це моя мрія з 2014-го року по сьогоднішній день: повернути його назад, додому!

Підписуйтеся на Суспільне Запоріжжя у Viber або в Telegram

Топ дня
Вибір редакції
На початок