Військовослужбовець Олександр Покутній із Запоріжжя мав бронь від мобілізації, але добровольцем пішов захищати країну. Воював у Бахмуті та Соледарі, де отримав поранення та втратив ступню. Нині чоловік працює в роті охорони територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Про свій бойовий шлях, поранення та реабілітацію за кордоном Олександр Покутній розповів Суспільному
Олександре, коли ви розпочали свій бойовий шлях?
Мій бойовий шлях розпочався 7 липня 2022 року. До цього працював на "Укрзалізниці". Була бронь, але я її здав і пішов захищати країну. Дружина не дуже була рада цьому. Спочатку я потрапив на навчання в Черкаси. Після навчання —одразу в Бахмут, де ми простояли місяць. Далі був Соледар, де ми вели "зачистки". Там я й отримав поранення.
Це постійна стрільба. Постійно боїшся, постійно страшно...
Призвався я командиром відділення, командиром машини БМП 1. Командувати людьми — дуже важко, дуже страшно їх втрачати…
Як ухвалили рішення йти воювати, оскільки попередньо бойового досвіду не мали?
Я не люблю, коли в мій двір хтось зайшов і шастає. А до нас зайшли росіяни. Тобто їх треба виганяти, бо не хочеться, щоб ображали наших дітей і родини.
У вас було спочатку навчання?
Так, два тижні навчалися в Черкасах і поїхали на бойові.
Чи знали, що направлять на Бахмут і Соледар?
Ні. Ми вже це побачили й зрозуміли, куди ми потрапили…Кажуть нам: “Хлопці, заряджайте швидко свої БК, беріть гранати!"А ми: “Навіщо?”
По тобі все летить, все гупає, все стріляє...Там вибору немає, бо треба виживати, треба бути дуже уважним та пильнувати.
За два місяці, які ви пробули в Бахмуті та Соледарі, що найбільше запам'яталося?
Коли по тобі стріляють з усілякої зброї — це найстрашніше. Запам'яталися "гупи"… Ми просиділи з одним хлопцем в ямі дві доби, поки тривав обстріл. І тільки на третю добу ми змогли евакуювати хлопців, які лишилися там…
За яких обставин ви отримали поранення?
Нас привезли вночі в місто Соледар, аби підтримати хлопців. Це вже була не "зачистка", а підтримка. Ми пробиралися до позицій — і я не побачив міни, бо все зруйновано.
Коли я нарвався на міну, я думав, що це вже все. Всі хлопці сховалися в під'їздах. Я побачив, що в мене з ногою сталося та наклав турнікет. І поповз до укриття. Там мені хлопці наклали другий турнікет.
Коли нас вивозили, я чув по рації медиків, що ще два "трьохсотих". Оскільки ми ще не виїхали, то розвернулися й поїхали за тими двома хлопцями. Коли ми виїжджали, там було село, я не пам'ятаю як воно називається, і там терикон був…Це вже була третя спроба вмерти. Друга — коли підірвався, а третя — коли евакуація, бо по нас працював кулемет. Він добру вибрав позицію на висоті. Водій, дай, Боже, йому здоров'я, нас вивіз. Там була воронка посеред дороги. Той вибрав хорошу позицію, щоб водій пригальмував і можна було обстрілювати. Водій педаль газу втис у підлогу — і ми по машині стрибали, як голуби, але виїхали в Костянтинівку.
Ваші перші думки після того, як натрапили на міну?
Я не зрозумів. Мене крутнуло, я хотів підвестися, але падаю, думаю: чого ж я падаю? Потім дивлюся на ногу, а там — біда... Турнікет накинув і давай повзти звідти. Думки спочатку були такі: Саня, тобі все. А потім думаю: та ні, братику, жити хочу. Отак я й вижив. Після цього я потрапив на протезування до США. Мені там зробили протез добрий, я пройшов місяць реабілітації та повернувся в Україну до ЗСУ.
У вас була ампутація?
Так, однієї стопи.
Далі були госпіталі?
Так. Трохи підлікували та евакуювали до Дніпра, а звідтіля — в Луцьк, де мене прооперували. А звідти мене направили на лікування за кордон. І так я опинився в США. Люди там дуже переживають за наших військових. Наша українська діаспора дуже допомагає військовим. Ми для них — кіборги. І вони кажуть, що допомагати, то їхній обов'язок.
Вчилися знову ходити?
У США я одразу викинув милиці, коли мені наділи протез, там під тебе його роблять. Одразу було незручно, натирало, десь боліло, але щоразу було все краще та краще. Потім я сів за кермо, хоч стопа й не працює, але ж у мене коліно працює. На механіці їжджу.
А як рідним сказали, що отримали травму?
Мама моя в Італії. Я мамі подзвонив і кажу: “Мам, ти не переживай, все добре зі мною”. Дружині сказав, що поранення, але не пояснював, яке саме, щоб не нервувала, не дай, Боже. І вона приїхала, побачила, а що вже зробиш? Вже нічого не скажеш.
Після того, як повернулися після реабілітації до України, що робили?
Я в нашу 93-ю частину повернувся. Там пробув ще місяць і перевівся до військкомату. Так, я вже непридатний для штурмової та десантної служби — це рішення ВЛК. Направили мене нести службу в роту охорони.
Важко було себе віднайти та почати служити?
Мені спочатку було страшно, що я потрапляю до військкомату. Я думав, що я себе буду некомфортно почувати. Там вже звик, а тут… А виявляється, що тут такі хлопці, як я — обмежено придатні. Я ж не знав, що буду робити. Думав, що буду сидіти десь у приміщенні та якимось писарчуком.
А що зараз входить до ваших обов'язків?
Охороняти військкомат, військових та весь персонал. Я вже звик тут. Я тут вже з березня. Теж страшно буває, коли повітряна тривога та ракети прилітають.
А після перемоги продовжуватимете служити в центрах комплектування і бачите себе військовим?
Так! Так!
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
