Олексій Запнивітренко — економіст, а нині військовий медик на передовій. В інтерв'ю Суспільному Запоріжжя чоловік розповів, як в один момент став польовим медиком та долучився до допомоги військовослужбовцям України.
З 2017 року Олексій був волонтером з військової медицини. Періодично викладав курси першої долікарської допомоги бійцям запорізької 55-ї артбригади, військовій поліції тощо.
Про те, з чого для нього розпочалось повномасштабне вторгнення, розповідає наступне:
"Десь о четвертій годині ранку мені клієнтка зателефонувала: недалеко від неї, вона жила в Києві, прилетіла ракета. Вона зателефонувала всім знайомим, сказала, що Київ бомбардували та оголосили, що почалась війна".
Олексій розповідає, що далі пішов по сусідах і почав готуватися — збирати спорядження, дізнаватися, куди приймуть на цей момент:
"Мені весь час говорили: "Очікуйте, очікуйте". Надвечір президент оголосив, що набирають вже навіть за паспортом. Я зателефонував до запорізької ТрО, нашої 110-ї бригади. Й о шостій вечора я вже був бойовим медиком".
За професією чоловік— економіст. Цікавитися бойовою медициною почав з Майдану:
"Нас "підчепив" заступник начмеду 55-ої артбригади. Йому потрібні були санінструктори, які б розповідали бійцям, проводили заняття. Так ми поступово набували досвіду викладання, самі дізнаючись, як і що застосовувати на практиці. Знання почали застосовувати з 24 лютого".
Олексій згадує, що на передову потрапив вже десь першого березня:
"До мене підійшов начмед і сказав, що не вистачає медиків для 115 батальйону, і мене з моїм другом Яріком направили туди на підмогу. Вони тоді виконували бойове завдання в одному селі. Це вже був Оріхівський район Запорізької області. Й ми там виконували бойові завдання".
Робота на передовій, розповідає Олексій, відбувається за протоколом: спочатку медиків попереджають рацією про те, що в певному місці є поранений. Тоді медики з'ясовують стан постраждалого. Якщо стан "легкий", медики не виїжджають, поки тривають обстріли. Якщо ж стан середнього ступеня тяжкості, вони вирушають на допомогу.
"Ми заїжджаємо, забираємо цього пораненого, надаємо йому першу домедичну допомогу. Оскільки бійці вже навчені, є підручні засоби. Йому або наклали джгут, або перебинтували. Наше завдання — поставити внутрішньовенний катетер, щоб поповнювати систему крові. І вже веземо його до Покровської ЦРЛ".
Зазвичай евакуація займає 20 — 60 хв. Наразі ж її намагаються зменшити до 15хв.
"Є групи, які чергують, де критична необхідність, вони там буквально протягом 5 хв. забирають і протягом півгодини вже у лікарні, але таке буває не завжди. Ситуації бувають різні: дороги прострілюються, артнальоти, авіанальоти".
На питання, чи було страшно, польовий медик чесно зізнається:
"Перший раз було страшно. А потім якось, п’ять хвилин страху і жорстко — багато-багато роботи. Мали працювати. Багато поранених. Мали робити вибір: кому жити, а кому помирати. Таке було. І робота безпосередньо під артобстрілами періодично теж була в той момент".
Олексій пояснює, у ситуації, коли на одного медика декілька поранених, доводиться робити вибір, кому надавати допомогу. Для цього теж є протокол, за яким допомога надається тому, у кого більші шанси вижити. Втім, психологічно робити такий вибір дуже важко:
"Момент вибору між тим, хто, можливо, помре, і тим, хто точно виживе – це вкрай складно. Так само, у нас були випадки, ми витягали на госпіталь пораненого, а буквально через кілька днів він помирав. Таке теж було і досить часто. Сам безпосередньо вибір – це страшно і жахливо".
А ось на питання, чи відчуває медик, що на полі бою рятує життя солдатам, Олексій скромно відповідає, що так не вважає:
"Рятують життя тут (у лікарні – ред.). Тут стабілізують поранених, вони витягають з того світу людей. Наше ж завдання маленьке: витягнути звідти і привезти сюди. Не можу сказати, що ми рятуємо людину. Це – наша робота".
Читайте також: "Ми звідси нікуди не підемо", — боєць Запорізької ТрО із позивним "Дід" розповів про мотивацію воювати
