14 березня з Маріуполя до Запоріжжя евакуювалась родина Світлани. В автівці їх виїхало п'ятеро. Чоловік Світлани, його мама, а також син з невісткою. Провівши ніч у Запоріжжі, родина вирушила далі, в інше місто. До цього кореспондентам Суспільного вдалося поспілкуватися з жінкою та дізнатися подробиці їхнього життя останніх двох тижнів.
Світлана розповідає, що в перший же день війни вони відправили з міста маленьких дітей.
"Ми не думали, що так буде. Що так буде, такий жах… у страшному сні представити не можна було. Сподівалися, що не будуть людей мирних чіпати. Але потихеньку, потихеньку, до нас наближалися… дуже важко".
"Я хочу, щоб всі знали – там пекло… на дитячу лікарня авіабомбу кинули, у мене сусід там працював дитячим травматологом, він був, як раз на зміні. Прийшов, каже – жах…"
Коли в місті відключили світло, газ, воду вже було дуже важко – каже жінка:
"Продукти – у кого що було, магазини не працювали давно. Воду спочатку підвозили технічну, питну, потім і воду не привозили. Добре що випав сніг, йшов дощ – ми збирали воду".
Готували спільну їжу. Носили та годували лежачих сусідів
Світлана розповідає, що в будинку сусіди допомагали одне одному:
"У нас у під`їзді людина з інвалідністю на колясці, він не міг спуститися. Електрики немає, спуститися сам не міг. І як бути? Куди його спускати? Поруч з ним ще дві бабульки, одна ледве ходить, інша – лежача. На дев'ятому поверсі, на восьмому. У нас багато таких було. Ми готували спільну їжу, великий котел. Носили гарячу їжу, чай, годували".
Ховалися між стінами у коридорі
"Ми жили на першому поверсі. Ховалися між стінами у коридорі. Коли отак от – літак – і ми всі падали у коридорі вп`ятьох. А з верхніх поверхів люди спускалися до нас. У тамбурі сиділи й у підвалі. У підвалі – моторошно. Підвал є підвал, хоча він у нас чистим був, але все ж таки пил. Хтось намагався маски одягати – жах".
Бомбили, як розповідає жінка не постійно, з певною періодичністю:
"Літак в основному летів о четвертій ранку. Це у нас був, як будильник, кидав ці авіабомби, великі воронки залишалися від ударної хвилі, сипалося скло. У будинках скла майже немає. .. місцями, де гарні склопакети, ще тримались. У нас до останнього були цілими. Це тільки, якщо танк потрапляв, це вже ясно".
Багато сусідів залишилося
"Людям немає на чому виїхати. Мої друзі, у них також у дворі стояла машина – і вона – все, виїхати немає на чому. У нас у дворі було дуже багато машин, повністю весь двір у машинах. Раптом доведеться їхати – а їхати вже було ні на чому… Просто нам пощастило, що одна машина у нас була в гаражі, і гараж залишився цілим. Іншої машини – вже все, немає".
Коли їхали, в наш будинок влучили снаряди
"У наш під'їзд два було попадання й почав горіти. Коли у мене на балкон прилетіло, там все роз воротило. І у сусідів на шостому поверсі, це в нашому під'їзді. У сусідньому під'їзді – на третьому поверсі. Все почало горіти. Що було далі – я не знаю, ми побігли. Все вибухало, поки добігли до гаража, це десь кілометра півтора. Всю дорогу падали, тому що по сторонах міни розривалися. Нас бомбили..."
Читайте також: До Запоріжжя прибули перші мешканці Маріуполя, яким вдалось евакуюватись власним автотранспортом
Один з дитячих садків Запоріжжя прийняв понад 100 сімей з Маріуполя
