Запоріжці, Олександр та Кирило Тарани з початком російсько-української війни за покликом серця пішли боронити державу. Сьогодні в День Українського Добровольця, батько та син поділилися із Суспільним своїми спогадами.
Коли почалася російська інтервенція в 2014 році, Олександр Таран вирушив до військкомату прямо з Майдану. Каже - не взяли, мовляв, надто багато років — 58. Саме тоді він вирішив піти до добровольчого батальйону “Донбас”. Розповідає, на службі в армії за радянських часів автомат бачив лише під час присяги. А тут довелося опанувати військову спеціальність розвідника, яка вимагає не лише витривалості та наснаги, а й кмітливості.
"У нас був такий білий “Спринтер”, ну, знаєте, оцей “Мерседес”. Білий. І у нас навіть “георгієвські” стрічки були пов’язані на дзеркала, російський прапор. Ми, коли треба було заходити, то вони нас сприймали як своїх", — розповідає Олександр.
У лавах тодішніх добровольців майже не було професійних військових, згадує Олександр Таран: "Ми вчилися... Багато... Думаю, що відсотків 70 — були невійськові. Це були хто завгодно — вчителі, інженери, хлібороби, хто завгодно — будівельники. Військових було мало. Тому ми, як би, навчалися в процесі війни. Ну... так сталося, що, бачите, багатьох ми втратили людей."
Олександр Таран був тяжко поранений у ноги вибухом ворожої гранати, в Іловайському котлі в їхню машину влучив російський снаряд. Каже, в Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова, куди його доставили після польового госпіталю, найкращі в світі лікарі. Але, на його думку, там бракує сучасного медичного обладнання. Тож, хірурги дійшли висновку, що рани солдата надто тяжкі, і йому слід ампутувати обидві ноги. На щастя, каже Олександр, на цьому історія не закінчилася.
"Забрали нас, 10 людей. І ми потрапили в головний шпиталь Таллінна. І там теж дуже цікава команда. Там були майже зі всієї Європи лікарі. І так вони сказали “ні, будемо лікувати, будемо ставити імплантанти”. І бачите, у мене тепер три ноги. Ну, з ціпком коли ходжу. Це я так жартую."
Попри спільне прагнення негайно рушити виганяти ворога з батьківщини, батько й син, за старовинною козацькою традицією, не пішли на фронт одночасно — молодший залишився до часу опікуватися жінками та дівчатами родини.
"Мама дуже не хотіла, щоб я йшов. Але я не міг не піти. Після того, що я побачив... після Іловайська, одразу в серпні поїхав до батька у лікарню. Побачив, як наші люди ставляться до цього. Які черги здавати кров нашим бійцям пораненим, я вже не міг сидіти вдома."
Три роки — з грудня 2016 до грудня 2019 року, після повернення до родини батька, Кирило Таран служив у лавах Збройних Сил України. До того воював добровольцем.
"Після Іловайську, як я батька навідував у лікарні імені Мечникова, як він більш-менш став на ноги, я пішов спочатку у Правий Сектор, а потім наприкінці 2016-го перейшли в 54 бригаду, дуже багато хлопців із Правого Сектору. І тоді почалася вже служба в ЗСУ", —розповідає Кирило Таран.
На війні Кирило був оператором-навідником БМП-1, але займалися чим тільки можливо було, каже він, і крупнокаліберні кулемети, і міномети, у кого що краще виходило.
Олександр Таран цитує командира розвідки батальйону “Донбас”, полковника грузинської армії з позивним “Іраклій”: "Він казав: “Ми прийшли навчити вас воювати.” Я зробив йому зауваження. Кажу, вибачте, навчити ви не можете нас, бо у нас війна в крові, ми воювали все своє життя, скільки існує Україна. Нам просто треба згадати. Мені дуже не подобається, коли збираються й посипають попелом голову... Я навпаки вважаю, що наша нація показала, що ми можемо воювати."
З поверненням до цивільного життя завдяки відділу в Запорізькій області Міністерства у справах ветеранів Кирило опанував професію електрозварювальника. Взагалі, сім’я Таранів відчуває підтримку друзів та побратимів. "А там уже в батальйоні, ви ж розумієте, там земляцтво. Там один одного підтримують. - Так, добровольчий батальйон це було символічно, як уся Україна. І тут — свої! О, ура!", — каже Кирило.
7-річна онука Олександра й племінниця Кирила Таранів Варвара розповідає про своїх захисників: "Коли дідусь був там, мене ще не було. Ну, а коли дядько приїздив, я була рада цьому. Мій дядько, наприклад, він іноді, коли щось присилав сюди, наприклад, форму попрати потрібно було, бувало, що мені щось відправляв."
Напередодні Дня українського добровольця батьки й син Тарани відвідали місце, де планується встановити пам’ятник героям російсько-української війни.
Обидва ветерани підтримують ідею цього монументу у формі тризуба — проєкт добровольця, ветерана АТО Андрія Сидоренка (позивний “Дизайнер”), адже тризуб — символ українського воїна.
Читайте також: У Запоріжжі встановлять пам'ятник захисникам України, який створив ветеран
