Уродженка Тернополя Марія Прокопович близько 40 років тому переїхала у Запорізьку область за чоловіком. Тут працювала директоркою сільського клубу, утримувала господарство, писала вірші та виховувала трьох синів. Після початку повномасштабного вторгнення — усі троє пішли на фронт. Згодом жінка отримала страшну звістку: наймолодший син Іван — загинув, старший Сергій — зник безвісти.
Як жінка проживає втрату та що допомагає триматися — читайте у матеріалі Суспільного Запоріжжя.
Разом з Марією та її чоловіком ми заходимо в будинок та проходимо на кухню, де зі світлин на підвіконні на нас дивляться двоє чоловіків у військовому однострої. Біля кожної фотографії цукерка, між ними — пасхальне яйце та свічка. Це сини Марії — Іван та Сергій.
Марія запрошує нас присідати, і на хвилинку виходить з кухні. Повертається вже зі стосом фотографій, які каже: завчасно підготувала.
Так і починається наша розмова. Марія розкладає світлини на столі:
"Пишаюся своїми синами... Важко (глибоко зітхає — ред.)... Старший — Сергій, 76 року народження, середній — Олексій 78-го, молодший Іванко — 90-го. Такі спокійні були... Колискові любили, тільки під них і засинали. Я якісь памя'ятала, якісь сама придумувала..."
Тим часом на столі вже немає вільного місця без світлини.
"В нас велике господарство було — три бички, дві корови, двоє свиней з поросятами, 40 качок, кури. І город, 70 соток. Так що в мене діти виросли на городі, допомагали все", — ледь чутно розповідає жінка.
Марія встигала не тільки поратися по господарству, а й керувати сільським клубом та писати вірші:
"Я в Новояковлівці в клубі працювала. І чогось згадалося... Ми тоді, перші в районі організували Вертеп. Костюми шили. Я тоді, Іванку пошила костюм чорта зі шкіряної курточки. Але ж ми по людях ходили, і його весь час штовхали легесенько, та приговорювали: “Іди з нашого двору й не оглядайся, до нашого дому не вертайся”. І він така бідося, каже: “Мама, я не хочу більше бути чортом”.
Чоловік інколи підказує Марії, якісь деталі з їхнього життя. Розмовляють тихо, не спішно. До розмови доєднується Олексій, середній син. Тепер, розмова починає йти трошки жвавіше. Згадують свята, улюблені страви та про окрошку. Її дуже любили сини Марії та, навіть, онук. Проте чоловік цю страву не любить. Чи не перший раз за розмову, розказуючи про окрошку, Марія посміхнулася.
Так, поступово від минулого доходимо до часу теперешнього. Коли почалася повномасштабна війна, родина була змушена покинути рідне село Магдалинівку та переїхати до Кушугума. Тоді ж, у 2022 році, хлопці долучилися до війська. Олексій та Іван — до лав 110 бригади ТрО, Сергій — до 17-ї важкої механізованої бригади.
Марія глибоко зітхає, розказує жила від дзвінка до дзвінка:
"І... далі ми з синочками майже не бачились. Вони звісно дзвонили. І Олексія колись там фільмували, і ми побачили по телевізору, він там інтерв’ю давав. А так: “Привіт! Як ви там, що ви там?”. Я весь час казала: та ви за себе розповідайте".
Сини, навіть, під час телефонних розмов намагалися підтримувати матір, розуміючи, що вона хвилюється.
Олексій з Іваном служили разом деякий час, потім їх розвели Сергій — окремо.
"Спочатку не стало Ванічки... І трошки згодом нам об’явили, що Сергійко пропав безвісти".
Наразі зі 2023 року про Сергія немає жодної звістки. Жінка каже: під час обмінів полонених вдивляється у кожну світлину. А раптом у тих автобусах — і її син. Вірить і досі...
Середній син Олексій нині залишається головною опорою і підтримкою для матері. Чоловік демобілізувався, пройшов тривалу реабілітацію та оселився в Кушугумі. Ділиться: робить усе, аби допомагати їй з батьком та приділяти якомога більше уваги. Хоча — зізнається, і сам досі не оговтався від втрати братів.
Історію Олексія Прокоповича читайте за посиланням.
Марія каже: розраду знайшла в написанні віршів й підтримці рідних.
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube
