Військовослужбовець 110 бригади із Запоріжжя Володимир Ходяк, який 1,5 року був у російському полоні, проходить реабілітацію на Вінниччині. Додому він повернувся 5 лютого під час чергового обміну військовополоненими.
Як, попри заборону розмовляти у камерах, українські оборонці підтримували один одного, й про плани на майбутнє Володимир розповів Суспільному.
Володимир Ходяк до повномасштабного вторгнення був працівником служби безпеки на підприємстві, захоплювався боксом. На захист України став у жовтні 2022 року, як помічник кулеметника 110 бригади. Обороняючи Запорізький і Донецький напрямки 6 вересня 2023 отримав поранення й потрапив у полон.
"Був дуже важкий бій: 40 хвилин з усього, що у них є, нас "утюжили". Тільки літаків з бомбами бракувало... Один з осколків залетів мені під плече, переламав кістку, перерізав нервові кінцівки, сухожилля й артерію. Встиг турнікет натягнути, хоч дуже було боляче... У мене рука "відлетіла". Думав, що її уже немає, зняв турнікет, лівою затягував зубами, як міг. Нас взяли в кільце, їхня бригада морпіхів, і так потрапив в полон", — розповів Володимир Ходяк.
Захисник потрапив у російське СІЗО далі — в колонію на Уралі.
"Коли етапували з одного виправного закладу в інший, записували нас на камеру, щоб привіт рідним передали. Це вони писали для себе, щоб показати, що ми гарно виглядаємо, собі в архів покласти... Випитували як потрапив, де воював, як у полон потрапив. Витягували одне і теж питання 10 разів, але по різному. Думали, що на брехні спіймають.
Агітували, щоб там залишитися в Росії. Золоті гори мені там обіцяли. І квартири дадуть, родину вивеземо, все буде норм. Вставайте під наші прапори, у вашої країни не буде майбутнього. Психологічно ламали і казали неодноразово: "Запоріжжя уже не ваше, а наше. І тобі робити там уже нічого. Зараз просимо тебе до нас перейти, а коли прийдемо — засудимо". Ну як перефарбуватися? А навіщо тоді було це все захищати, навіщо ми йшли на війну? Щоб наші діти жили без війни, щасливо. Щоб Україна процвітала".
Розповів, що усе лікування, яке отримав — це дезінфекція ран раз на тиждень.
"Стріляли в коліно, але не влучили, мені пощастило. Бог допоміг, щоб ноги хоч цілі були. Хотіли вуха мені зрізати, ніс. Цим же ножем гатили по руці і з ноги вдарили. Психологічно хотіли зламати, закошмарити, занулити. Прощався вже з усіма. Стріляли повз вуха, електрошокерами нас "підбадьорювали", як вони казали. Від підйому до відбою стояли весь час. Нам забороняли рухатися, все в колонії по команді й часу. Той самий туалет, дають команду: "Можна в туалет". А нас 4, чи 8, чи 12, чи 18 у камері... Хіба може встигнути така кількість", — розповів захисник.
Він розповів, що в камерах було дуже холодно і сиро. Харчування, за його словами, теж було за розкладом — тричі на день.
"Спали на холодних, металевих "шконках", якщо їх було недостатньо, то на полу. По стінах і на стелі був грибок. З алюмінієвого посуду їли, пили трохи зафарбований чай за три, найбільше — п'ять хвилин, хоча чай, через холод в камері, уже встигав охолонути.
Треба було їсти дуже швидко, і черговому по камері ще встигнути гарно вимити посуд холодною водою без нічого, при цьому заборонялося йому допомагати. Якщо не встигали це все зробити в установлений час, і не дай Боже не сподобається, як помитий посуд, то гамселили й били струмом усю камеру. Роба була із синтетики, від чого постійно подразнювалася шкіра. Постільна білизна при пранні видавалася мокра, з неї стікала вода, висушити в камері через холод не було можливості".
За півтора року полону Володимир схуд на 30 кілограмів.
"На воді все. Ми рятувалися хлібом. Ми його їли до останньої крихти, щоб хоч трішки насититися. На перше давали бульйон на воді. Якщо картопля десь попадеться, то це пощастило. М'яса ніколи не було. Каші насипали мало, теж на воді зварена, без смаку. І пів склянки чаю чи компоту без цукру. Був 85 кілограмів до полону, а схуд до 55 кілограмів. Це ще не рекорд. Хлопці до 50 кг худнули, можна було грати на ребрах...", — сказав Володимир Ходяк.
Вижити у неволі допомогло спілкування з військовополоненими українцями. Хоч, як забороняли росіяни, тишком перешіптувалися у камері про наболіле.
"Робив вигляд, що дивлюся в одну точку. А сам ротом казав тихенько, щоб не спалитися. Якщо "спалять" — профілактика потім. Коли відбій — накривалися з головою. До того ж холодно дуже було на півночі Уралу. Наче спимо, а самі тихо перешіптувалися про дім, про рідних розповідали, як жили до цього, як би нам хотілося жити. Щодня у нас була мета — швидше додому повернутися".
Коли сказали "на вихід із речами", за словами захисника, він геть не сподівався, що повезуть на обмін. Думав, що етапують ще далі, вглиб РФ
"За аеродром привезли. В літак із мішком на голові, щоб я не бачив, за виворіт тягли. Вилетіли, не знаю, куди, що і як..."
Як розповів Володимир Ходяк, побачивши білоруських прикордонників й автобус із російськими військовополоненими — зрозумів: ще трохи і він вдома, на рідній землі.
"Гімн співали, сльози летіли, хлопці землю на колінах цілували, то було навдивовижу і незабутньо.е так тепло було".
Після повернення додому, в Україну, захисник відновлюється на Вінниччині. На правій руці у нього — ортезОртез – загальна назва виробів ортопедичного призначення, що використовуються для корекції та лікування опорно-рухового апарату..
"Він тримає мені руку, щоб вона не бовталася. Оперативне втручання, як сказали лікарі, запізно. Багато часу минуло, тільки реабілітація, і то малий відсоток може допомогти. Рука наче оніміла весь час. Кисть не рухається зовсім, пальці не згинаються. Розминаю руку масажами, а потім у нас фізнавантаження на цю руку. З залізом поки не можу працювати, лише експандером".
Попереду — реабілітація на Київщині. На лікування Володимир хоче поїхати й за кордон. Каже, що для цього потрібна допомога небайдужих людей.
"Я буду до кінця за руку боротися, щоб вона запрацювала, здаватися не хочу. Вона мені дуже потрібна в житті. Навчаюся дещо лівою робити, але однією рукою — важко".
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube та Whatsapp
