Вінничанин В'ячеслав Кучер до війни впродовж п'яти років працював на першій підстанції швидкої допомоги у Вінниці. На другий день повномасштабного вторгнення вступив до лав місцевої тероборони. У березні 2023 В'ячеслав потрапив на Бахмутський напрямок. Там, окрім функцій бойового медика, взяв на себе обов'язки командира. Нині бойовий медик вже звільнився з війська, бо має донечку з інвалідністю.
Як це — бачити смерть побратимів і втрачати на війні друзів, надавати допомогу у дні штурмів та як нині проходить адаптація до мирного життя — бойовий медик розповів в інтерв'ю Суспільному.
"Часу на те, щоб взяти себе в руки і опанувати, просто немає"
В'ячеслав Кучер розповів, що досвід роботи у швидкій для нього, як бойового медика, на передовій знадобився.
"На швидкій дуже багато випадків різної складності: ДТП, реанімації, інфаркти, інсульти, тиски. Ти розумієш, як лікувати людей, як екстрено надавати допомогу. У бою це надзвичайно важливо: ти вже не боїшся крові, не боїшся м’яса. Ти вже це давно пройшов, ти вже загартований. Але не вистачає тактики".
Військова медицина і екстрена, розповідає, чимось схожі, але також є й відмінності.
"Наприклад, коли ти їдеш на виклик, то у тебе є 5-7 хвилин, щоб до нього підготуватися. Якщо мені дають ДТП, то я приблизно розумію, що там може бути, уявляю собі найгіршу ситуацію. В машині ти хвилюєшся, але ти справляєшся з цим хвилюванням. У тебе є час заспокоїтися. Я згадую протокол, тримаю в руках ящик, згадую, де моя “амбушка”, щит, шина, і я вже моделюю ситуацію, яка буде травма і що я буду робити.
У бою бувають також різні випадки, але ті бої, в яких я був, там все було відразу. Біжить біля тебе побратим. 15 метрів. Приліт — поранення. Все. Твої дії? Часу на те, щоб взяти себе в руки і опанувати, просто немає".
"Ми мали утримати позицію: ворог суне, а ми тримаємося"
Навесні 2023 В'ячеслав потрапив на Бахмутський напрямок. Тоді "вагнерівці" зайшли в місто і почали заходити в приватний сектор. Бойовим завдання було, каже, стримувати росіян.
"Туди я заходив як бойовий медик, але в якийсь момент нам дали завдання зайняти позицію. Ми потрапили під обстріл, ми з нього вийшли. У тому обстрілі поранили мого командира. Я надіявся, що цей сержант поведе мене в бій, покаже приклад. Його поранили і евакуювали. Я сказав хлопцям, що час діяти замість нього. Його поранили, слава Богу, він лишився живий".
Тоді ж, розповідає захисник, у групі постало питання, хто буде командиром. Батько завжди вчив його брати на себе відповідальність, якщо ситуація не може бути вирішена по-іншому. І В'ячеслав сказав, що може бути командиром. Спочатку був невпевненим, але поступово навчився усьому.
Завдання було — зайняти позицію. Розвідка нас заводить на цю позицію. В таких умовах інстинкт дуже загострюється і вмикається самозбереження. Я всю інформацію в себе, як губка, вбирав: позивні, рація, орієнтири запам’ятовував, куди виходити у випадку, якщо щось піде не так.
"Ми заходимо на позицію, це була проста хата, приватний сектор. Нам дуже пощастило, що ми були згори. Ворог ішов знизу, йому було важче. Ми займаємо позиції, шукаємо позаду підвал, щоб було де сховатися, якщо під обстріл, і налагоджуємо побут. Наприклад, у плані чергування: хтось має постійно дивитися за тилом, хтось має дивитися за фланги і фронтом. Ми мали утримати позицію: ворог суне, а ми тримаємося", — розповів медик.
Коли вперше потрапив у Бахмут, то, каже, вразило, що не було дороги в місто, тільки багно, куди заїжджала лише техніка з гусеницями.
"По самому місту, де були залишки асфальту, могли їздити повнопривідні джипи, щось таке могло їздити. Місто нагадувало мені фільми про війну. Розбиті груди цегли, рів посеред дороги, вирва від бомби, постійні вибухи, звуки пострілів, черг.
Там було дуже багато цивільних, як на мене. Наша позиція. Це вулиця. Позаду нас через дорогу був дід. Він виходив щодня подихати свіжим повітрям. Я біжу. Навколо — десь 50, 100 метрів — обстріл, вибухають міни. Я біжу, щоб не потрапити під цей обстріл. І поруч іде жінка років 50-55, а поруч ніде немає нічого навколо. Мене це шокувало. Я не міг зрозуміти, чому так".
"Під обстрілом не можна надавати допомогу, але я просто не можу інакше"
Перший обстріл, під який потрапив В'ячеслав, каже, був для нього "жахливо-страшний".
"Це було зненацька. Це було на заході в Бахмут. Усе пішло не по плану, бо нашу броню розбили. Ми їхали тим транспортом, який був. Командир прийняв таке рішення, і ми погодилися на нього. Тоді дороги були під вогневим контролем ворога. У нас зламався транспорт, і ми потрапили під обстріл. Там загинули мої найкращі друзі. Я чую свист, вибух біля КамАЗу. Я в той момент став іншою людиною. До бою я дуже боявся просто не впасти в ступор і не злякатися, щоб паніка мною не командувала, а щоб я командував своїм тілом. Дякую Богу, що у мене вийшло".
В'ячеслав почав іти вперед та підбадьорувати побратимів. У цей момент почув крик найкращого друга, який отримав поранення, та попросив дозволу у сержанта надати допомогу.
"Я розумію, що під обстрілом не можна надавати допомогу, але я просто не можу інакше. Це найкращий друг. Ми дев’ять місяців пліч-о-пліч тренувалися, спали ліжко до ліжка. Він дає дозвіл. Я кричу: “Ількін, тримайся! Я до тебе повзу”. Було темно, холодно. Це був ліс. Нічого не видно. Я просто на цей крик повз. Я підповз до нього.
І в цей момент, коли я його побачив, у мене почали труситися руки, і я впав у паніку. Але досвід швидкої дав мені можливість вийти з цього. Я згадую протокол. І ось та фраза “У бою ти не піднімаєшся до рівня своїх очікувань, а падаєш до рівня підготовки” — вона спрацювала на 100%. Я згадав протокол M.A.R.C.H. Буква “М” — масивна кровотеча. Почав щупати кінцівки, шукати кровотечу і накладати турнікети".
В'ячеслав намагався врятувати побратима. Перевернув його на спину і там побачив великі осколки, які розірвали броню, ремінно-плечову систему, травми, несумісні з життям.
"Потім у нього не було сил кричати, і він просто дихав. Обстріл. Захисна реакція — ти не говориш, ти просто кричиш. Я криком говорив: “Ількін, тримайся! Я з тобою! Я тебе не залишу! Ти мій друг, я тебе не покину!”. Просто у мене на руках через десять хвилин він загинув".
Надавав бойовий медик допомогу і цивільним. У Костянтинівці від касетного обстрілу у приватному будинку травми отримала літня жінка.
"Дивлюся: в хаті вибите вікно і кров. Люди метушаться. Я крикнув, що я солдат української армії, медик, можу допомогти, чи потрібна допомога, чи впустять мене. Мене пустили. Я зайшов. Бачу: у бабусі травми голови, травма кисті серйозна. Я зрозумів, що там несильна, але артеріальна кровотеча.
Я наклав турнікет, знайшов декілька осколків, проникаючих в грудну клітину, наклав оклюзійну пов’язку, перебинтував дрібні поранення. Підготував. Приїхала швидка, і я відразу її віддав. Вона вижила. Потім ми зустрілися на АЗС з цією бригадою, і вони сказали, що бабуся передавала мені привіт".
"Сказати, що за ним ніхто не приїде, це забрати надію останню"
Евакуація поранених з поля бою відбувається дуже важко, розповів В'ячеслав Кучер. Бойових медиків на кожній позиції просто немає.
"Я був єдиним бойовим медиком на сім позицій. І я виконував роль командира. Так вийшло. Це війна. Там не все так, як ти запланував. Важко евакуювати пораненого з позиції. Не було можливості організувати евакуаційну бригаду. Побратими, двоє, які мали б відпочивати, вони відтаскують у підвал, там стабілізують, якщо це можливо, якщо травми дозволяють. Якби я виконував повноцінно роль медика, я б мав сидіти на якійсь позиції, у підвалі, мені б приносили поранених, я би їх стабілізував, під’їжджав би евакомобіль і їх би вивозили. На жаль, так не було організовано".
Дуже часто медик надавав допомогу пораненим, які, каже, були приреченими. Небагато кого вдалося врятувати.
"Оскільки не було можливості їх евакуювати, я їх стабілізував, витягував, давав їм ще час. Але цього було недостатньо. Годину-дві вони ще жили: у кого яке поранення було. Наприклад, була рана, проникаюча в грудну клітину. Я наклав оклюзійну наліпку, і просто під рукою не було декомпресійної голки. Я розумів, що вона мені зараз треба, але її немає. Тому що не було рюкзака. Я його втратив. Ми не казали цим людям, що вони загинуть. Я дивився, і душу шкребло. Ти розумієш, що у тебе на руках ця людина загине. І ти нічого більше не зможеш зробити".
Одного разу, каже, несли пораненого і дізналися, що евакуації не буде.
"Ми до якогось підвалу його дотащили. Ми були під обстрілами. Вийшли, знайшли жовту зону. Я зняв бронежилет, наклав оклюзійну наліпку. І я бачу, що там така травма, що йому треба годину-дві — і бути евакуйованим. Він важкий. Він червоний. Година-дві — він буде чорним, він загине.
І коли я зрозумів, що ніхто не приїде і ми не зможемо його донести, а навіть якщо донесемо, то що там зроблять? Те саме, що я тут. Він каже: “Хлопці, чого ви мене не несете?”. Кажу, що ми перепочиваємо, терпи, машина вже їде. Я не можу йому сказати, що за ним ніхто не приїде. Це забрати надію останню. Душа чіпляється за надію", — розповів В'ячеслав.
"Я хочу відбудувати після війни нашу Україну"
В'ячеслав розповів, що на війну пішов, аби захистити дружину, доньку, родину, Україну.
"Було багато людей, від яких я чув: “Навіщо їхати в Херсон? Навіщо їхати на Донбас? Навіщо мені вмирати на тій землі? Це що моя земля? От якщо вони у Вінницю прийдуть, тоді я буду ось тут воювати”. А я собі думаю, що це неправильно. Бо якщо ти їх не спиниш там, то завтра вони будуть тут. Коли я брав у руки зброю, то це було лише з однією думкою — тільки захищати. У мені немає інстинктів і жаги когось убивати, проливати кров. Ні. Це тільки через те, що сюди прийшов ворог і я повинен захищати свою сім’ю, свій дім, свою країну".
В'ячеслав Кучер звільнився із війська, бо має доньку з інвалідністю
"Увесь цей час, що я йшов у армію, у мене була хвора дитинка. Вона має інвалідність. Я пішов, знаючи, що у мене обмежений час, я не зможу там бути до кінця війни. Я знав, що вона буде довго тривати. Це було зрозуміло. Я допоміг спочатку країні, бо тоді була паніка, люди не знали, що робити, їм було страшно. Я просто пішов, робив те, що міг.
Коли вже трохи стало спокійніше у тому плані, що країна мобілізувалася, якась трохи допомога, армія воює. Так, ми несемо втрати, але й ворога нищимо. І моя сім’я вже без мене не може. Моїй доньці майже два рочки. Вона мене знає, пам’ятає мій голос по телефону, лице моє знає. Армія без мене далі може, а моя сім’я — ні. Тому я прийняв рішення, що я зробив якийсь маленький вкладі і звільнився".
Нині медик адаптується до мирного життя, справляється, каже, із посттравматичним стресовим розладом. Тренується, молиться, читає Біблію, спілкується з людьми. Каже, приємно здивований тим, що люди підтримують, співчувають.
"Коли вийшов з Бахмута, приїхав сюди вперше, був вулкан емоцій. Не знав, що з ними робити, як приборкати. Це і гнів, і сум, і злість, і несправедливість, дратівливість. Але потихеньку — спорт, тренування. Я направив ці емоції в правильне русло. Я розумію, що справедливості в світі може й не бути. Але є Божа справедливість. Яка все одно, рано чи пізно, досягне кожного".
Після перемоги В'ячеслав планує поїхати за кордон. Основне завдання зараз для нього, каже, це підняти на ноги дитину.
"Усі кажуть, що я там залишуся. Але я пролив кров, втратив друзів. Тепер це справа принципу: я хочу відбудувати після війни нашу Україну, докласти до цього руку. Якщо я не зможу фізично бути присутнім тут, в Україні, я зможу фінансами допомогти. Можливо, там я навчуся чогось і принесу сюди", — сказав медик.
