"Написала на одному подиху про все, що справді бачила", — вінничанка Катерина Калитко про написання “Доріг України”

"Написала на одному подиху про все, що справді бачила", — вінничанка Катерина Калитко про написання “Доріг України”

"Написала на одному подиху про все, що справді бачила", — вінничанка Катерина Калитко про написання “Доріг України”
. Фото: Суспільне Вінниця

Сьогодні, 27 жовтня, українці в двадцять третій раз написали диктант національної єдності. Цьогоріч текст для співвітчизників писала вінничанка, письменниця, поетеса та перекладачка Катерина Калитко. Про створення “Доріг України” вона розповіла в ефірі Українського Радіо Вінниця.

Майже зі старту знала, яким буде цей текст

"Єдиною вимогою організаторів було створення тексту, який об'єднує, і "світлого", щоб нам було, за що триматися. Я майже зі старту знала, яким буде цей текст. Єдине про що мене попросили, щоб там були якісь невеличкі пастки граматичні, правописні. Навмисне я нічого туди не ставила. Я писала так, як я зазвичай пишу. Виявилося що це достатньо складно для радіодиктанту національної єдності. Але в той же час, по закінченню диктанту чула деякі відгуки і десятикласник казав, що текст середньої важкості. Тож я його не ускладнила надміру, — розповідає Катерина Калитко.

Найважливіше, що мова жива, що вона перетікає між людьми, проявляється фізично в написаному тексті. Для мене це найважливіше в радіодиктанті. Хоча перевірити свою грамотність також важливо".

Поки є оці засвічені вечірні вікна, нам є за що триматися, нам є за що битися.

"Написала я якось дуже на одному подиху про все те, що справді бачила. І про все, що здається мені страшенно важливим. В усіх волонтерських поїздках, у всіх мандрівках щоразу дивлюся у вікно. Я просто не можу відірватися. Мені здається страшенно красивим і важливим те, що я там бачу. Це дуже залюблена країна. Видно, що вона залюблена.

І в кожного є своє жовте вечірнє вікно, за яким його хтось чекає: когось батьки, когось дорога людина. І поки є оці засвічені вечірні вікна, і поки є оці дороги, якими ми їздимо своєю країною, нам є за що триматися, нам є за що битися. І я от з цією думкою писала. Мені хотілося показати, що це дуже люблена, дуже красива країна. Люди, які її населяють, які роблять її такою красивою, даруючи їй віддаючи часточку тепла, це найважливіше, що у нас усіх є — наша країна і наша єдність".

З думкою про тих, хто чекає Україну на окупованих територіях, це писала. І з захопленням людьми з деокупованих територій, які дочекалися, залишилися наповненими. Доводилося багато на деокупованих територіях з людьми спілкуватися, це неймовірне наочне розуміння того, як зв'язується цей вузлик назад".

Уривок про "обвуглене збіжжя, що випускає вперті перші паростки" — це реальна картина із життя

"Це село на Ізюмщині, в якому цю картину бачила. Господар розбитого спаленого господарства, в якого не залишилося нічого: ні техніки, ні зерносховища, показує півтора тонни збіжжя — кукурудза, соняшник і жито. Воно лежить чорною горою. Спочатку горіло, потім намокло. І в той же час, де воно лежить дрібними купками, воно випускає з кожної зернини паросток. Це настільки символічна метафора, це й до людей так само".

Навмисне спрощувати диктант не хотілося

"Я хотіла пишучи цей текст задати певну планку літературної мови, яка буде достатньо цікавою, змістовною, пластичною, аби нею хотілося заговорити в такий спосіб. Тому що це дуже красиво. Для мене велике щастя, що є українська мова, і я в цьому потоці можу працювати. Навмисне спрощувати диктант не хотілося. Щоби людині захотілося почитати якусь книжку сучасної чи класичної літератури. Якось більше цієї енергетики набратися щоби більше збагатити запас лексики, наприклад. В цьому мені здається теж одне завдання диктанту національної єдності.

Мені здається "на моє вухо", що коли я багато рухаюся Україною, що у відсотковому вимірі, спілкування українською дуже зріс. Я тепер дуже дражливо реагую на російську мову на українських вулицях. І цих реакцій для мене стало суттєво менше".

На початок