"Шкода, що Чорнобаївка здобула славу через такі події": розповідь переселенки про життя в окупації та виїзд до Вінниці

"Шкода, що Чорнобаївка здобула славу через такі події": розповідь переселенки про життя в окупації та виїзд до Вінниці

"Шкода, що Чорнобаївка здобула славу через такі події": розповідь переселенки про життя в окупації та виїзд до Вінниці
. Віра Антонова. Фото: Суспільне Вінниця

Росіяни грабували магазини, їздили технікою вулицями та розстрілювали проукраїнських односельчан. Так розповідає про побачене мешканка херсонської Чорнобаївки Віра Антонова. Жінка майже місяць прожила в окупації. Тоді, каже, найбільше хвилювалася за пʼятирічну онуку. Свою історію переселенка розповіла Суспільному.

"Казали, що прийшли нас звільняти і шукали Бандеру"

24 лютого 2022, коли у Чорнобаївці пролунав перший вибух, Віра Антонова з сімʼєю збиралася у магазин, аби закупити продукти.

"Я вийшла в двір. І тут — вибух. За пʼятнадцять хвилин на сьому. У нас військова частина. У мене просто двері з рук вилетіли, і вся хата затрусилася. Це був шок. Ні істерики не було, ні паніки. У нас маленький підвал був: стелаж — внучці, донька сиділа, я сиділа, а чоловіку місця вже не було, коли він спускався, то стояв на сходах. Ховалися".

Тоді, каже, серед людей була метушня. 26 числа росіяни вже були в селі.

"Вони пройшли Антоновський міст. По обʼїзній, на Чорнобаївку, по Кримській трасі. Їм треба було в Цюрупинськ. А його перейменували в Олешки. Написано "Олешки", а Цюрупинська нема. А вони шукають, як проїхати до Цюрупинська. І їм через увесь Херсон треба вертатися, — розповідає жінка.

Чорнобаївка — Бермудський трикутник такий нерозгаданий: військова частина, військовий аеродром і цивільний аеропорт. І це воно — такий трикутник. І вони там розмістилися".

Коли позиції росіян бомбили ЗСУ, то ті почали ставати технікою між вулицями та будинками.

"Їхали і в повітря стріляли зі своїх машин. Розстріляли двох хлопців впритул. Вони щось там сказали, і ті розстріляли їх. І по будинках стріляли, і грабували їх. Спершу випивку і цигарки. А за три дні — "Дайте нам поїсти, бо нам лише на три дні дали їжі". Казали, що прийшли нас звільняти і казали, що шукають Бандеру. Питали, чи не бачили ми Бандеру".

"Шкода, що Чорнобаївка здобула славу через такі події": переселенка про життя в окупації та виїзд до Вінниці
Суспільне Вінниця

"Ліків не було. Волонтери привозили"

Росіяни пограбували в селі всі магазини, розповідає Віра Антонова.

"Заїхали танком і почали грабувати. Були і свої мародери. З ними боролися: і скотчем руки скручували, і в інтернеті викладали фотографії і соромили. Ліків не було. Волонтери привозили. І в сільській раді розгорнувся відразу штаб з волонтерів. Люди заявки робили. Привозили ліки неможливими шляхами, і їх розділяли. Я пʼю ліки, то взяла на два дні, тому що знаю, що ще комусь треба. Хліба не було, то нам волонтери теж завозили. Почали свої трохи пекти і видавати. З продуктами — то наче голодування такого не було".

Прапор України на приміщенні сільської ради висів до пʼятого травня. До того дня, каже, у селі проводили різні заходи. Зокрема, й Шевченківські дні.

"Вже на роботу ніхто не вийшов. Вони вже почали для співробітництва смс-ки писати, комусь телефонували. Наші чорнобаївці пішли на це, на жаль. Були такі, що тікали. Один став головою "військової адміністрації". На відділ культури стали люди. Наші чорнобаївські. Навіть одна була в садочку "кастеляншоюЛюдина, яка зберігає, здає в чищення і прання, отримує, перевіряє і видає співробітникам своєї установи спецодяг, спецвзуття, предмети інвентарю (чохли, портьєри) і білизну різного призначення.", то вона стала завідувачкою садочка. Така карʼєра зразу. Можливо, у людини й були амбіції. А тут раз — і така можливість", — розповідає переселенка.

"Куди ви їдете? Ми ж вас приїхали захищати"

В окупації жінка прожила майже місяць. Виїхала з донькою та онукою 23 березня. А чоловік — 24 квітня.

"Я найбільше хвилювалася за онуку, мабуть. Спочатку ми їй пояснювали, що ми граємо у таку гру, що ховаємося у погріб. Знесемо іграшки туди, обігрівачі, тепленько там. Трішки почитаємо. Це гра. Потихеньку всі іграшки спустили у погріб. І вже дитина каже, що хоче у погріб. То ми зрозуміли, що це неправильно, що треба виїхати, бо зима, холодно. Найстрашніше — це безпека. Кажу доньці: "Виїжджай". А у неї досвід за кермом — три місяці. Вона каже: "Їдемо разом".

Відстань, яку зазвичай проїжджають за пів години, люди їхали увесь день. Дуже багато було автівок і всі завжди були під прицілом росіян. На блокпостах ті у всіх перевіряли документи та автомобілі.

"У перший день ми доїхали майже до сірої зони. І сказали: "Повертайтеся, будемо стріляти по колоні". Вистрілили у повітря. Машини всі розвернулися і поїхали додому. То ми приїхали додому. Їхали всю дорогу і мовчали. На другий день приїжджали. То вони (можливо, хтось провозив щось заборонене) стали діставати всі речі. Чистили всі телефони. Не було нічого. І ховали телефони, і SIM-ки ховали.

Ніхто не виходив з автомобіля, тільки донька. Вона за кермом. Виходить тільки водій. Речі дістає. Все викладає. "Ви ж не спішите? Куди ви їдете? Ми ж вас приїхали захищати. У вас все буде добре". То ми кажемо: "У нас все було добре і без вас".

"Таких "Чорнобаївок" в Україні досить багато"

Бувши вже у Вінниці, розповідає Віра Антонова, сімʼя постійно стежила за новинами про Чорнобаївку. Коли ж чули пісню, де звучала назва їхнього села, то, каже, плакали. А кожному влучанню ЗСУ по позиціях росіян — раділи.

Позиції ж окупантів українцям здавали чорнобаївські партизани, розповідає Віра Антонова.

"Знайома каже: "Ти ж вчора чула, що приліт був? То це ж мої дівчата передали координати, комусь там подзвонили". І це так кожен третій каже".

Коли ЗСУ просувалися до Чорнобаївки, до Херсону, то жінці постійно телефонували знайомі.

"Телефонують з Миколаєва: "Ти чула, що вже пройшли Снігурівку?А вже Киселівку". Ми всю ніч не спали з чоловіком. Ейфорія була. І плакали. Люди відкопували прапори, коли зустрічали ЗСУ. Зрозуміла, що це велика радість", — каже жінка.

Скільки односельчан загинуло під час окупації Віра Антонова не знає. Їй відомо лише, що російські військові розстрілювали проукраїнськи налаштованих мешканців села.

"Шкода, що Чорнобаївка здобула таку славу через такі події. І, на жаль, таких "Чорнобаївок" в Україні досить багато. Ми всі герої. Кожен на своєму місці. Не важливо, що ти зараз робиш: воюєш чи інший вклад робиш у перемогу, то ти вже герой".

Чоловік Віри Антонової після звільнення Чорнобаївки повернувся у село. Там було багато зруйнованих будинків, а їхнє житло вціліло. Жінка теж планує повернутися. Там, каже, і робота, і могили батьків, там життя.

Читайте також

  • Бійця з Вінниччини нагородили орденом “За мужність” ІІ ступеня
  • До Вінниці релокувалися ще дев'ять підприємств з небезпечних регіонів
На початок