169 днів у російському полоні, а це майже 7 місяців, перебувала старший стрілець Наталя Фіялова з Вінниччини. Про те, як стала військовою, що змінилося в ході війни після 24 лютого та як потрапила у полон, захисниця розповіла Суспільному.
"Трішки вагалася, але вирішила піти на захист України"
У цивільному житті Наталя Фіялова працювала кухаркою. Але у 2017 році підписала контракт із ЗСУ й розпочала службу у 501 батальйоні морської піхоти.
"Був важкий період. Померла мама. Трішки вагалася, але вирішила піти на захист України. Закінчила навчання. І з 2018 році уже воювала на передовій. Спочатку була стрільцем-санітаром, згодом — отримала посаду старшого стрільця, помічника гранатометника", — розповідає Наталя Фіялова.
Найважче, за словами жінки, втрачати своїх побратимів. І навіть дивитися, коли вони отримують поранення.
"Це не передати словами. Бачила двохсотих, складали їх у чорні мішки. У таких ситуаціях підтримували один одного, збиралися з духом і говорили, що зараз не час горювати, треба йти далі. Настане той час, коли перемога буде за нами. Тоді згадаємо та пом'янемо усіх, хто був із нами. Це допомагало триматися", — каже захисниця.
24 лютого жінка перебувала на позиціях у Широкиному на Донеччині. Каже, до повномасштабного вторгнення сили були більш-менш рівними, опісля — наступ росіян став інтенсивнішим.
"Нас попереджали, що можливий початок повномасштабної війни, але не вірилося, що це можливо. Тому що йшов восьмий рік, і хотілося логічного закінчення. Але, коли почалося вторгнення, війна стала ще жорстокішою, більш ненависною. Почалися авіа-обстріли, літали російські літаки, і з неба падали бомби, пішли танки, артобстріли, потім піхота.
Відчувалося, що у них з'явилося сильніше озброєння. Ми, звісно, не відстаємо, але цього разу вони підготувалися добре. Я була на позиціях, подавала боєприпаси, стріляла з автомата, гранати кидала, стріляла з "Мухи". Так протрималися декілька днів".
"Це було пекло, росіяни руйнували завод, бомбили"
Як розповідає Наталя, 28 лютого підрозділ отримав команду відступати.
"Наші хлопці зайняли позиції у селі Мирне. Вони завжди мене оберігали й хотіли захистити, але я цим не користувалася ніколи. Вважаю, що ми, жінки, стоїмо на одній сходинці, і можу робити те ж саме, що й чоловіки. Але того разу на позиції мене вже не брали. Сказали, що я жінка і мені там не місце.
Тому перебувала на заводі Ілліча в бункері. Це було пекло, росіяни руйнували завод, бомбили, скидали авіа- та фосфорні бомби. Бачила їх одного разу в далині — вони дуже яскраві, світяться зеленим і сиплються з неба, мов феєрверки".
Коли розбомбили госпіталь, поранених розподіляли по бункерах, розповідає захисниця. Вона також надавала допомогу пораненим.
"До нас доставляли не критичних поранених, які могли пересуватися самостійно. В основному із пораненнями рук, ніг, живота. Із нами були бойові медики. Разом із ними робили перев'язки, сушили рани. Медикаменти привозили та скидали із вертольотів", — говорить Наталя.
У бункері на заводі Ілліча разом з іншими військовими перебувала близько місяця.
"Спочатку були сухпайки, потім хлопці підвозили продукти, коли ще працювали магазини. Був період, коли їжі не вистачало. Ділилися крихтами, хто що мав. Готували по-різному: на буржуйках, польових плитах і навіть на вогнищі.
Тоді ще було дуже холодно, квітень. Поки була електрика, використовували будівельні обігрівачі із заводу. Тепла від буржуйок практично не було, вони годилися більше для приготування їжі. Ходили територією заводу, шукали якесь дерево".
"Це було дуже зненацька і страшно. Думали, що розстріляють"
3 квітня Наталю Фіялову разом з іншими українськими захисниками взяли у російський полон.
"Про те, що йдемо в полон, не здогадувалася. Прийшов замполіт, повідомив, що потрібно іти на підкріплення в Мирне. Сказав брати із собою бронежилети, зброю, боєприпаси. Коли вийшли з бункера, уже сказав, що треба здати зброю. Поскидали все в велику торбу, навіть ножі, і поїхали. Була надія, що, можливо, це якийсь коридор. Проїхали хвилин 20. На місці нас зустріли російські військові. Вивели з бусу і всіх положили на землю лицем вниз. Це було дуже зненацька і страшно. Думали, що розстріляють.
Почали працювати російські журналісти. Ставили якісь безглузді питання з сарказмом: "як ви почуваєтеся у полоні", "як до цього ставитеся", "хто такі росіяни". Не пам'ятаю, що тоді відповідала, але принципово говорила українською. Ті відчуття не передати, була якась апатія, ненависть та байдужість".
"У три- чи чотиримісній камері нас було близько 38 дівчат"
Усіх обшукали, забрали документи та телефони. Потім завезли в окуповане селище Сартана, розповідає Наталя, тримали в ангарі.
"Там була кілька днів, хлопців вивезли майже одразу. Як дізналася пізніше, коли 6 квітня повезли й мене — вивозили в Оленівку. Дівчат тримали "на ямах", так вони називали камери СІЗО. Умови були жахливі. У три- чи чотиримісній камері нас було близько 38 дівчат. Не було навіть де сісти, розміщувалися на підлозі, під нарами, на нарах, одна на одній. Туалет був у камері, всі запахи відповідно. Воду і їжу приносили. Їсти давали так, щоб не померли з голоду. Якісь каші, супи, де крупа крупу доганяє".
В Оленівці жінка пробула із 6 по 19 квітня. Потім, каже, її та інших дівчат перевезли в Таганрог, де пробула ще трохи більше місяця.
"Це найгірше місце з усіх, де мене тримали в полоні. Були допити, знущання й моральні, й фізичні, рукоприкладство. Звідти без жодних пояснень перевозили ще кілька разів: в Бєлгородську, а потім в Курську області. Триматися допомагали думки про дітей, ми гуртувалися, молилися. Дуже хотілося солодкого, домашнього сиру. Обговорювали рецепти, вигадували свої, жартували. Звісно, було що і плакали, але намагалися триматися. Не мали права опускати руки, ми ж українські жінки, ми сильні".
17 жовтня відбувся обмін полонених. З в'язниць російських окупантів визволили 108 жінок, серед них була і Наталя Фіялова. Про те, що повезуть на обмін, навіть не здогадувалися, говорить жінка.
"Думала, вчергове перевозять у нову в'язницю. Прилетіли на якийсь аеродром, згодом дізналася, що це був Севастополь. Потім нас завантажили в КрАЗи.армійська вантажівка Така маленька іскра пролетіла, що все ж їдемо на обмін. Уже дорогою через щілину на кузові дивилися на орієнтири й знаки. Коли доїхали до Запоріжжя, остаточно зрозуміла, що це обмін.
Емоції переповнювали, не вірилося, все було, як в тумані. Нам одразу видали пакунки із їжею: там і ковбаса, й сир, і шоколад, і пряники. Це було дуже смачно. Також дали телефони і сім-карти, щоб подзвонити рідним. Уже в автобусі зателефонувала доньці. Вона почула голос і все зрозуміла. Не могли одна одній сказати жодного слова, просто текли сльози".
У полон Наталя потрапила разом із чоловіком Олександром. З тих пір його не бачила.
"Із чоловіком познайомилися у 2018 році у самій частині в Бердянську. Ми разом служили. Це було кохання з першого погляду. Відтоді до полону завжди були разом 24 на 7: і в дома, і на службі, і навіть під час походу в магазин. Ніколи не розлучалися, разом воювали на передовій. Він дуже веселий, любить жарти, приємний у спілкуванні. Дуже гарно грає на гітарі. Згадую, як були вдома і любили разом співати під гітару. Він для мене і чоловік, і друг — усе в одному".
Востаннє Наталя бачила Олександра в Сартані, коли потрапили у полон.
"Досі нічого про нього не чула, не знаю, де наразі він перебуває, в якій області. Лише знаю, що живий, адже бачила його фото на російському телеграм-каналі".
Після обміну Наталя весь час перебувала на обстеженнях у Дніпрі. Лише нещодавно, 13 листопада, повернулася додому.
"Нарешті змогла побачити та обняти доньку й онука. До того спілкувалися лише телефоном. Ще досі все, як уві сні. Зараз дуже хочеться "набутися" й наговоритися зі своїми рідними, з дітьми, онуком, насолодитися родиною. І, звісно, знайти чоловіка, щоб сім'я була повноцінною".
Читайте також: "Пробивали п'яту викруткою і гасили недопалки", — розвідник з Вінниччини про полон, втрату кінцівок й протезування в США
