Місяць переховувалися у підвалі без світла, опалення, а потім і газу Вікторія Ціпун із двома синами. Жінка родом із Тарасівки на Київщині, але війна застала її з родинною у селі Колонщина Бучанського району. Свою історію жінка розповіла Суспільному.
За її словами, росіяни оточили усе село. Не давали мешканцям виїжджати.
"Хто встиг спочатку — евакуювався. Поруч із селом ліси, росіяни звідти стріляли. Потім почали ходили по хатах. Питали, у кого є діти. Наставляли автомати. Хто не відкривав — стріляли по хатах з гранатометів. Сказали: "не закривайте двері", "нікуди не виходьте". Виходити на вулицю забороняли", — розповідає Вікторія Ціпун.
Тих, хто намагався виїхати, вбивали. Ховати загиблих забороняли, розповідає переселенка.
"Буряти вели себе дуже хамовито. А кадирівці оточили нас. Вони одразу стріляють. Окупували кладовище, сховалися там. Хто проїжджає, одразу з танка стріляли. Один чоловік їхав машиною — згорів заживо. Був у селі фермер, 15-річний хлопчик йому допомагав. В перші дні знайшли їх з перерізаним горлом і вистрілами в голову. І дитину, і фермера. Це нелюди. Їм немає чого на нашій землі робити. Іноді хочеться, щоб і їхня країна це відчула, як відчули ми", — згадує Вікторія Ціпун.
"Вони не схожі на людей. Для них діти — нічого не означають. Молоді дуже багато повбивали. Застрелювали, горло перерізали. Не могли навіть тіла забрати, вони нікуди не пускали. Повиганяли людей, а тих, хто залишився — зсередини закривали. Ходили у нас по вулиці, як хотіли. Танками їздили. Ми без світла й опалення сиділи. А під кінець і газ нам зірвали. Коли ми виїхали, наші військові їх зачистили. Хочемо вже нормального життя, хай вони вже звідси куди подалі забираються. Коли прийшли наші солдати, то повні очі сліз були", — розповідає Вікторія Ціпун.
Виїхати разом із дітьми жінка змогла 28 березня. Зробити це вдалося із другої спроби. Зараз мешкають у гуртожитку в місті Погребище на Вінниччині. Поселилися разом із кумами, які приїхали сюди з дітьми на початку вторгнення.
"Коли вперше збиралися виїжджати, міномети стріляли, автоматні черги. Перший автобус їхав із дітками. Росіяни його зупинили. Усіх вигнали, поклали в канаву, там моя сестричка була. Сказали, щоб швидко їхали і більше сюди не поверталися. Але ми ризикнули через півгодини спробувати ще раз. Їх, слава Богу, там не було. Наші зустріли і так ми вирвалися", — говорить Вікторія Ціпун.
Сини жінки Микита і Матвій навчилися розрізняти, де українські та російські військові. Щоб не чути вибухів, падали на підлогу і закривали вуха, розповів старший Микита.
"До всіх приходили. Прийшли в наш дім і сказали не виходити на вулицю. На мого дідуся автомат направили. А дідусь закрив двері і сказав: "русский солдат". Сказали не виходити на вулицю, а ми втекли в підвал. Коли повернулися, бачили, як дім поруч зруйнували. Вибухи були, що дім трусився. Закривав вуха, щоб їх не чути. Коли наші солдати прийшли — зраділи, що виживемо", — розповідає Микита.
Читайте також
- "Звикає до нової домівки". У Вінниці зареєстрували першу патронатну сімʼю
- "Нам нікуди повертатись". Історія переселенців, які зупинились на Вінниччині
