Отець Андрій — капелан 534-го окремого інженерно-саперного батальйону. Чоловік родом із Закарпаття, йому 39 років. До служби в армії він був священником. У 2023 році став військовослужбовцем й нині виконує обов'язки капелана у батальйоні.
Історію капелана розповіли на Facebook-сторінці 534 ОІСБ.
Там написали, що мати Андрія змалку привчала його до церкви. Коли на службі він побачив, як при священниках прислуговують хлопчики в білих одежах, захотів долучитись. У 2002 році чоловік закінчив школу і вступив в Ужгородську семінарію. Після 6 років навчання одружився. У 2010 року став дияконом в церкві, а вже 2011 році священником.
"У 2019 році мій знайомий запропонував мені стати капеланом у нашій бригаді. Це я був працівником Збройних сил України, тобто ще цивільною особою, а не військовослужбовцем. Тоді було важче набагато, бо проповідувати для маленької парафії – одна справа, а для повного актового залу в 300 чоловік – зовсім друга. Я тоді вчився цьому, як поводити себе на великій публіці. На межі 2019 і 2020 років вперше виїхав в зону бойових дій до наших бійців у Волноваху. Дуже запам’ятався момент, коли один хлопчина 20 років, військовий, був нехрещеним і він захотів прийняти хрещення. На його день народження ми охрестили його, у Волновасі, у греко-католицькому храмі", — згадує капелан.
У 2023 році Андрій став військовослужбовцем, капеланом в 534-му окремому інженерно-саперному батальйоні:
"В квітні я заступив на посаду і вже літом відбув у зону бойових дій, на Херсонщину. Тоді якраз був наш контрнаступ. Довелось побачити ці жахливі наслідки війни. Як капелан майже щодня їздив в морг на упізнання наших хлопців. Дуже багато бійців полягло тоді із Закарпаття, 6 вересня в Мукачеві був день жалоби. Важко на похоронах наших хлопців, але таке моє служіння", — розповідає військовий.
На запитання про те, як людині під час війни, усіх цих страждань і болю не втратити, людськість, капелан відповів:
"Скажу таку річ: після того, як ми побачили ті звірства, які вчинили росіяни в Бучі, Бородянці, Ізюмі, головне для нас – не стати такими ж, як вони, не осатаніти, бо це дуже легко зробити. Наші військові втратили багато побратимів, це є велика, важка рана і дуже часто ними керує ненависть, бажання вбивати і я їх розумію, всі ми люди. Щоб цього запобігти, потрібно думати так, ніби ти просто робиш свою роботу, без ненависті, не відчуваючи нічого. Так, вони вороги. Церква вчить нас, що якщо ворог прийшов на твою землю – ти ідеш і захищаєш її, але роблячи це з ненавистю, ми оскверняємо свою душу. Для того я і є поруч з бійцями, аби допомогти їм винести цей біль, через ту ж саму сповідь. Це тема прощення. Також в нас є такі фрази «Не пробачим. Не простимо".
"Нам всім українцям потрібно об’єднатись. Гадаю ще, що не правильно, коли люди мають претензії до Бога, мовляв «чому Він допускає такі війни?», але вони забувають, що Господь дав людям свободу і навіть Він не порушує її. З Богом – ми переможемо. Зло не вічне, але лиш від нас залежить наше майбутнє. Лише від нас залежить яку державу ми побудуємо. Інших ми не можемо змінити, можемо змінити лиш себе. В ці важкі часи мене на плаву тримає Слово Боже, життя за Його законами. Я теж людина грішна, тому постійно сповідаюся, молюся Господу і я знаю, що Він поруч. Потрібно щодня дякувати Господу за все і просити Його про благословення", — розповів чоловік.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp, TikTok
