28-річний Дмитро — водій128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Його армійський шлях почався ще у 18 років, коли він уперше прийшов до Збройних Сил України. Тоді він був наймолодшим у підрозділі, тож отримав позивний "Малий", який з ним і до сьогодні.
Його історію 12 лютого розповіли на Facebook-сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Спочатку Дмитро служив у радіотехнічних військах, але через рік вирішив перевестися в гірсько-штурмовий батальйон, де відчував себе на своєму місці.
"Хотілося чогось нового. Я розумів, що таке служити в гірсько-штурмовій роті, але не жалію про свій вибір. Після першого контракту повернувся до цивільного життя, якийсь час працював за кордоном. Витримав рік і вісім місяців, а далі повернувся в свій підрозділ. Тут друзі, вони наче друга сім’я", — пояснює Дмитро.
Другий 3-річний контракт Дмитра закінчувався в травні 2022-го, однак через повномасштабне російське вторгнення він і далі залишається в бригаді. Таким чином "Малий" служить безперервно майже шість років, а загальний його армійський стаж – майже 9 років, — йдеться в дописі.
У своїй гірсько-штурмовій роті Дмитро має посаду водія і за останні три роки їздив на різному колісному транспорті – волонтерських пікапах, повнопривідних мікроавтобусах, трофейному російському "Уралі", американському "Хамві"… Він добре пам’ятає початок повномасштабної війни.
"Перший бойовий контакт відбувся в Запорізькій області. Росіяни взяли в напівоточення село, в який зайшов наш підрозділ, їхні танки мали прогумовану «гусянку», тому їх було майже не чути на віддалі. Побачивши нашу вантажівку, російський танкіст вистрілив прямою наводкою. Постріл виявився неточним, і більшість хлопців встигли відбігти. Другий снаряд влучив прямо у вантажівку. Тоді загинули двоє моїх товаришів… Нам довелося відходити й добиратися до своїх близько 40 кілометрів. Коли слабко орієнтувалися на місцевості, дорогу показували місцеві селяни", — розповідає військовослужбовець.
Основні посадові обов’язки Дмитра – підвезення боєкомплекту та провізії, евакуація поранених і загиблих. Він брав участь на всіх найгарячіших напрямках, де Неодноразово отримуючи поранення.
"Ми під’їхали до вказаної товаришами локації, я вийшов із машини й приліг відпочити. І тут гучний вибух! Я не чув ні свисту снаряду, ні лопатей дрона – нічого. Тільки побачив, як у пікапі поруч утворюються дірки від осколків. Один із них зачепив моє плече, на щастя, поранення неважке", — ділиться військовий.
Півтора року тому в підрозділ до Дмитра приєднався його батько – прийшов служити по мобілізації.
"Батькові 52, він служив строкову ще в радянський період, навіть військовий квиток старого зразка зберігся. До війни багато років працював комбайнером, непогано заробляв, хоч робота й сезонна. Уже кілька років напрошувався до мене в підрозділ, але я постійно відмовляв його. Врешті-решт він не витримав, не зміг сидіти вдома й мобілізувався. Служить у моєму ж батальйоні, здебільшого займається ремонтом техніки. Ми в різних локаціях, не можемо бачитися щодня, але постійно на зв’язку. Коли знаєш, що на війні ще й рідна людина, це, мабуть, найскладніше… Мама дуже важко сприйняла рішення батька йти в ЗСУ, вона залишилася вдома з молодшим сином (моїм братом), котрому зараз 12 років. Ми заспокоюємо її, як можемо, кажемо, що в нас усе тихо й нормально", — розповів чоловік .
Дома, на Буковині, Дмитра чекає дівчина: "Якби не війна, то вже одружився б, а так сімейне життя доводиться відкладати", — поділився військовий.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp, TikTok
