25-річний Назар — головний сержант взводу в підрозділі безпілотників 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. З початку повномасштабного вторгнення Росії він служив у одній із бригад територіальної оборони, однак на початку 2025 року перевівся в 128-му ОГШБр.
Його історію 12 лютого розповіли на Facebook-сторінці Закарпатського легіону.
Зі слів Назара, він одразу хотів служити в бойовій бригаді, але в перші дні війни військкомати мобілізовували тільки людей із бойовим досвідом. Хлопець на той час не проходив навіть строкову службу, тому пішов у тероборону.
"Наш підрозділ періодично виїжджав у зону бойових дій. Я працював із дронами й моїми цілями здебільшого були російські укриття. Згодом мене поставили на офіцерську посаду, яка мені не сподобалася через надмірну кількість паперової роботи. Мені більше до душі виконувати бойові завдання. А далі в підрозділі поміняли командира, котрий дуже специфічно ставився до бійців, і хлопці почали переводитися хто куди. Я добре знав 128-му ОГШБр (у 2024 році ми працювали на одному напрямку), тому через "Армію+" перевівся сюди. Маю давній позивний "Джокер", але коли з’ясувалося, що в підрозділі вже є боєць із таким позивним, я став "Джокером-2", — розповів військовий.
Зараз Назар виконує бойові завдання та працює з FPV-дронами.
"Мені дуже подобається в підрозділі. Я можу порівняти з попереднім місцем служби. Тут адекватні командири, котрі вислухають, а якщо щось не виходить, ніхто й не подумає обізвати криворуким, а пояснить, виправить, допоможе. Таке ставлення дуже добре впливає на мотивацію і якість виконання бойових завдань", — поділився чоловік.
Вдома, у Вінниці, Назара чекають дружина й двоє синів. Старшому — чотири з половиною роки, а молодшому — скоро буде рік.
"На момент російського вторгнення я працював на "Новій пошті" і про те, що пішов у ТРО, дружина дізналася постфактумПісля того, як щось уже зроблено, сталося, відбулося.. Однак прийняла мій вибір. Незадовго до повномасштабки в повітрі "пахло" війною. Ми говорили на цю тему, і я казав, що у випадку російського нападу піду воювати. Старшому сину тоді було всього півтора року. Тепер він підріс, багато чого розуміє, знає, що батько "бореться із зомбі". Йому непросто, бо він бачить, що інші діти у Вінниці часто гуляють із татусями, може іноді сказати мамі, що за його товаришем у дитсадок приходить тато. Молодший син, із котрим я час від часу спілкуюся по відео, посміхається, значить, уже впізнає мене. Те, що мої рідні далеко, і я не можу бути з ними, — найважче. Психологічно це дуже гнітить, тим більше, що війна триває вже майже три роки. Усім хлопцям хочеться додому, але якщо всі підуть, то що далі? Тому мусимо бути тут. Кожен наш виїзд приносить користь — якщо не знищує росіян, то принаймні пошкоджує їхню логістику. Це додає снаги", — сказав Назар.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp, TikTok
