Військовослужбовець Іван — головний сержант зенітно-ракетного підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом із Прикарпаття, йому 40 років. Іван має вищу освіту й до російського вторгнення їздив по Україні й займався бурінням свердловин.
1 березня 2022 року чоловік пішов у військкомат, хоча строкову службу до цього не проходив. Так і потрапив до 128-ї ОГШбр.
Історію військового розповіли на сторінці бригади у Facebook.
Зі слів Івана, він швидко освоїв ПЗРК Переносні зенітно-ракетні комплекси. й почав виходити на бойові чергування.
"Працював із різними комплексами: радянськими "Іглою" та "Іглою-1", польськими "Перунами", американськими "Стінгерами". На мою думку, найкращий по технологічності "Перун", але в принципі всі ПЗРК хороші, головне, щоб під час пуску зійшла ракета. На Херсонщині було так, що прямо біля нас зависли дві російські вертушки. Ми зробили по них пуски, але ракети, на жаль, не зійшли. Мабуть, були пошкоджені", — розповів військовослужбовець.
На початку повномасштабної війни авіація росіян літала дуже низько, сказав Іван.
"У кінці березня 2022 року до наших позицій наблизилися дві російські вертушки "Ка-52". Ми випустили ракету з "Ігли-1", яка чітко летіла в ціль, але за кілька десятків метрів різко звернула вбік і вибухнула. Напевно, у вертольота спрацював активний протиракетний захист. Я почав наводити ще одну ракету на другий вертоліт, однак він швидко пірнув за посадку. Тоді ми хоч і не влучили, зате налякали росіян, якийсь час вони боялися підлітати близько. Звичайно, знищити літак чи вертоліт — це пріоритет, однак якщо ми відлякуємо російських пілотів, це вже великий плюс, бо піхота залишається у відносному спокої", — поділився боєць.
Для того, щоб уразити російські повітряні цілі, Іван із товаришами влаштовували засідки на одній лінії з російськими позиціями.
"Російські пілоти приблизно знали, де стоять наші пости ПЗРК, то не залітали туди, тому ми вирішили скоротити відстань. Розвідники разом із саперами пробили маршрут і разом із нами виходили на чергування. Такі вилазки влаштовувалися регулярно: ми виходили вдосвіта й поверталися, як тільки темніло. Бувало так, що ставали в одну лінію з позиціями росіян, метрів за 300 збоку, навіть чули їх голоси. Якби в межах ураження з’явився літак чи вертушка, ми мали відпрацювати по них і швидко відійти заздалегідь встановленим маршрутом. На жаль, жодна ціль так і не залітала до нас. Проте одного разу, коли ми вже поверталися з чергування, нас побачив російський дрон-бомбер і почав скидати міни. Одна з мін вибухнула метрів за 30 від мене, над головою засвистіли осколки, і ми зрозуміли, що треба не ховатися по кущах, а швидко відходити. Усе закінчилося добре", — розповів чоловік.
Вдома на Прикарпатті Івана чекає сім’я — дружина та двоє дітей. Саме заради них він пішов у Збройні сили.
"Влітку я їздив додому у відпустку, бачив багатьох цивільних чоловіків, котрі не хочуть йти воювати. У них є два варіанти — або тікати, або йти в ЗСУ. Бо війна триває, люди закінчуються, нам постійно потрібне поповнення. Та й тих, хто воює з самого початку, варто замінити, вони вже дуже стомлені. Тому цивільним чоловікам у тилу краще самим піти в армію, ніж чекати, поки їх заберуть, я так думаю", — сказав військовий.
У цивільному житті Іван захоплювався музикою — писав на електрогітарі власні інструментальні композиції: "Тут немає нормальної можливості займатися музикою, але коли після війни повернуся додому, обов’язково відновлю своє хобі".
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp
