"Йде війна, тому я мушу бути тут": історія військовослужбовця 128-ї Закарпатської бригади Руслана

"Йде війна, тому я мушу бути тут": історія військовослужбовця 128-ї Закарпатської бригади Руслана

Сержант 128-ї ОГШБр Руслан
Сержант 128-ї ОГШБр Руслан. 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада

Руслан — сержант штурмового підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік родом із Хмельниччини. У 2014-2015 роках він вже воював у 128-й бригаді: тримав позиції в Станиці Луганській та Щасті на Луганщині, виходив із бригадою з Дебальцевого на Донеччині. Після демобілізації військовий повернувся до цивільного життя, працював біля Києва.

На другий день повномасштабного вторгнення РФ Руслан зібрав речі й виїхав у свій підрозділ 128 ОГШБр. 27 лютого 2022 року штурмовик уже був на передових позиціях і стримував росіян за Оріховим на Запорізькому напрямку.

Історію військового розповіли на сторінці Закарпатського легіону у Facebook.

Військовослужбовець каже: між АТО/ООС та повномасштабною війною велика різниця.

"Тоді росіяни не застосовували авіацію, їхня артилерія працювала неприцільно — по квадратах, проти нас стояли не такі потужні сили. Зараз визначальну роль відіграють дрони, які дають точні розвідувальні дані, коригують вогонь, полюють на піхоту й техніку", — зазначив чоловік.

У складі свого підрозділу Руслан пройшов найгарячіші напрямки, отримав кілька контузій і поранень. Проте щоразу після лікування він повертався назад.

"На Херсонщині ми штурмували російські посадки й зачищали населені пункти. Після прориву лінії оборони росіяни здебільшого тікали, але часто доводилося вести й ближні бої на відстані 30-40 метрів. Під час одного штурму нашу "мотолигуГусеничний броньований тягач." обстріляли, мене відкинуло на дорогу і я отримав контузію й травму спини. Після лікування повернувся в підрозділ і знову потрапив під обстріл. Бахмутський напрямок я пройшов без поранень, хоча було дуже важко і фізично, й морально. А під час звільнення сіл на Запоріжжі знову отримав контузію. Росіяни за будь-яку ціну намагалися втримати територію, проти нас працювало все — артилерія, танки, дрони. Кілька людей із мого відділення загинули, але ми виконали бойове завдання", — розповів Руслан.

Вдома на чоловіка чекають дружина з донькою.

Військовий каже: "Звичайно, рідні б хотіли, щоб я повернувся й далі жив цивільним, спокійним життям. Але я не можу, бо йде війна, тому мушу бути тут. Відчуваю, що стомився, сили вже не ті, що два роки тому. Хочеться відпочити, однак про переведення в тиловий підрозділ чи відшукування причин для звільнення, не думаю. Треба виконувати свою роботу разом із товаришами. Мої рідні з розумінням до цього ставляться".

Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads

На початок