Перейти до основного змісту
"У мене на руках загинув командир нашого підрозділу." Історія бойового медика 128 бригади Богдана з Буковини

"У мене на руках загинув командир нашого підрозділу." Історія бойового медика 128 бригади Богдана з Буковини

"У мене на руках загинув командир нашого підрозділу." Історія бойового медика 128 бригади Богдана з Буковини
. Фото: 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада/Facebook

Богдан "Лайк" — бойовий медик 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. До початку повномасштабного вторгнення чоловік не мав ні армійського, ні військового досвіду. У зоні бойових він отримав осколкове поранення, однак від госпіталізації чоловік відмовився. Його історію розповіли на Facebook-сторінці 128-ї бригади.

Богдан родом з Чернівецької області. До початку повномасштабного вторгнення чоловік їздив на заробітки у Чехію та Польщу.На початку 2022 року він приїхав у відпустку додому, 23 лютого мав виїжджати на роботу. Розповідає: "Не виїхав, вирішив відкласти поїздку. А наступного дня почалася війна…".

Медичної освіти Богдан немає. Пригадує: "У військкоматі спитали, чи хочу бути бойовим медиком. Я навіть не знав, як реагуватиму на кров, але відповів, що якщо треба, можу спробувати". Тоді Богдана відправили на спеціальні курси, навчали надавати першу домедичну допомогу в умовах, наближених до бойових. "А після курсів показали список різних бригад і запропонували вибрати місце служби. Я вибрав 128-му бо подумав, що гірсько-штурмовій бригаді медики більше потрібні", — розповів Богдан.

Перший бойовий досвід Богдан здобув навесні 2022 року. Пригадує: "Ми стояли на передовій, і молодого хлопчину поранило осколком в ключицю. Він був не з нашого підрозділу, але для медиків не існує "наш – не наш". Я спочатку розгубився, але швидко опанував себе й надав допомогу. Тоді вперше побачив "бойову" кров".

"Потім було дуже багато поранених. Найбільше – під час штурмів на Херсонщині в кінці літа й восени минулого року. При першому штурмі у мене тільки за пів дня було 28 евакуацій поранених", — каже військовий.

Завдання Богдана — зупинити кровотечу, надати домедичну допомогу, доставити бійця до стабілізаційного пункту, де йому надаватимуть допомогу професійні медики.

"З досвіду скажу, що найгірші поранення від мінометки. З кульовими легше працювати, там менше крові, менше болю. А від міни, буває, відриває руки, ноги. Поранені дуже по-різному поводяться, у кожного свій больовий поріг. У когось паніка, крик, істерика, думки, що це кінець. Хтось намагається навіть заважати мені, не дає затягнути джгут, бо це боляче, і йому здається, що я роблю щось не так. Я заспокоюю розмовою, пояснюю, що зараз стане краще, треба потерпіти. А буває, що люди поводяться холоднокровно", — каже Богдан.

"Пригадую хлопчину, що наступив на міну "Лєпєсток". Йому зрізало стопу, багато крові. Питаю, чи вколоти знеболююче (завжди питаю наперед), а він: "Ні-ні, все нормально". І попросив подати телефон, що випав із кишені, щоб подзвонити. Дуже спокійно поводився", — розповів військовий.

За його словами, поранені часто заспокоюються, коли бачать, що до них добрався медик.

"Біда в тому, що не завжди є можливість дійти швидко. Під час боїв за Бахмут добратися до бійців оперативно було неможливо – все прострілювалося. Доводилося чекати темряви. Бувало й таке, що поранений лежить усього за кілька метрів від наших хлопців, а підійти до нього й відтягнути не дають ворожі кулеметники й снайпери. Там найважче було працювати, всі були виснажені і морально, і фізично", — додав Богдан.

"Я пам’ятаю кожного свого пораненого. Їх було дуже багато – і розвідники, і специ із ССО. Кожна людина – це окрема історія. Із усіх у мене на руках загинув тільки командир нашого підрозділу. Під час мінометного обстрілу міна вибухнула в нього прямо під ногами. Я почув по рації: "Лайк! Лайк! Терміново до командира!", — каже Богдан.

Тоді він на місце прибув за три хвилини. "Але допомогти, на жаль, було неможливо. Це був дуже хороший командир, найкращий. Його загибель – найбільша наша втрата… Обстріл тоді не припинявся, за кілька хвилин поранило ще чотирьох бійців, у тому числі мене – осколок влетів у лікоть. Але як тільки мене доставили в лікарню й витягли його, я відмовився від госпіталізації й вернувся назад", — пригадує бойовий медик.

Богдан каже, що найважче допомагати друзям, котрих добре знаєш. "Це наче емоційний злам – більше нервуєш, переживаєш. Ворогам мені не доводилося допомагати жодного разу. Але якби виникла потреба, я б допоміг. Для того, щоб потім обміняти на наших хлопців. За життя наших хлопців емоції можна й притримати".

Вдома на Богдана чекають дружина й батьки. Чоловік каже: "Хочу, щоб усе це швидше закінчилося. Війна дуже сильно поміняла всіх нас, ми ніколи не будемо такими, як раніше. Думаю, зможу зайнятися будь-чим. Якщо раніше виникали сумніви, що щось може не вдатися, то тепер їх немає. Після війни все буде в радість".

Читайте нас у Telegram, Viber та Instagram

Топ дня
Вибір редакції
На початок