Військова волонтерка з Тернополя та дружина загиблого командира "Сталевої Сотні" Сергія Коновала Ольга Коновал закликала тернополян щодня о 9 годині вшановувати загиблих захисників хвилиною мовчання. До ініціативи "Вшануй" долучилися дитсадки, школи, підприємства та держустанови міста. Чому для родин загиблих важлива хвилина памʼяті та як вшановувати полеглих бійців —Ольга Коновал розповіла в інтервʼю Суспільному.
"Справа не в тому, як ви це робите, а в тому, щоб кожен замислився, вшанував і згадав про наших Героїв"
— Олю, 27 липня ти у своїх соцмережах закликала тернополян щоранку о 9:00 вшановувати пам'ять наших загиблих захисників. Розкажи, будь ласка, як відреагували на твоє звернення?
— Насправді, відреагували чудово. Люди були дуже активними, мені багато хто писав, що давно говорили про це, але напевно так голосно про це наважилася заявити лише я. Сталися деякі події, які чітко дали мені зрозуміти, що ми можемо змінювати все самі. Досить звинувачувати когось іншого в своїх проблемах, потрібно починати з себе. І коли кожен почне щось змінювати — люди підхоплять. Кожного дня мені надсилають відео та фото з плакатами "Вшануй", показують, як у колективах підприємств, невеличких бізнесів, держустанов, шкіл і садків о 9 ранку вшановують героїв. Це означає, що мою ініціативу підхопили і підтримали.
— Якою, на твою думку, має бути загальнонаціональна хвилина мовчання за загиблими внаслідок збройної агресії РФ проти України в Тернополі?
— До цього можна підійти з творчістю, немає жодних обмежень. Ми не можемо сказати чітко, що було б чудово, якби представники всіх установ вийшли на вулицю, тому що це залежить від пори року та погодних умов. Попереду зима, сніг, тому хвилину пам’яті взимку, або під час несприятливої погоди, можна робити в холі установи або взагалі в своєму кабінеті. Тут справа не в тому, як ви це робите, а в тому, щоб кожен замислився, вшанував і згадав про наших Героїв.
Особисто в мене за день тисячі своїх хвилин мовчання, як і в кожних дружин, мам, коханих, так і дітей загиблих. Тут важливо згуртуватися й пам'ятати, якою ціною. І навіть проходячи повз "Алею незламних", на якій ми пишемо це інтерв’ю, можна опустити очі, можна дивитися на небо, а можна просто подивитися на ці стенди, прочитати імена бійців, і навіть, якщо ти не знаєш цих хлопців, просто подякувати їм.
"Діти слухають і розуміють, про що вони мовчать"
— Для хвилини мовчання ти записала звуковий сигнал.
— Так, і є ціла історія, чому і як я це зробила. Я усвідомила необхідність під час чергової поїздки з Донеччини. З Донбасу ми їхали в Холодний Яр. Десь о 6 ранку виїхали з Донбасу, а о 9-ій заїхали на Чернігівщину. Не розуміючи, яка година, забігли на заправку поснідати. І ось забігають туди декілька людей у військовій формі, серед них і я. Хто куди — хто їсти вибирає, хто ще щось. Я розумію, що щось не те, щось відбувається. І тоді чую дуже-дуже тихий звуковий сигнал, таке тікання. Розумію, що це хвилина мочання, штовхаю своїх хлопців: "Хвилина мовчання, зупиніться". І після того я підійшла до адміністраторки і питаю: "А у вас так постійно відбувається?". А вона каже: "Так, у нас так завжди о 9:00". І власне, коли я ініціювала оце все в нас у Тернополі, то зрозуміла, що під час хвилини вшанування має бути не лише звуковий сигнал, а й голосовий супровід. Бо багатьом людям, які кудись поспішають, не слідкують за часом, важко зорієнтуватися й звернути на це увагу. Також дуже важко контролювати свої думки цілу хвилину, а якщо це дитина, то як їй показати і розказати, чому вона цю хвилину має чемно стояти? Тому я прийняла рішення й написала текст. Хвилина мовчання йде з голосовим супроводом. Текст такий: "Україна вшановує пам'ять тих, хто віддав своє життя за нашу свободу, незалежність та мир. Військових і цивільних, Героїв та Героїнь, дорослих і янголят".
Наприклад, коли в дитячих садочках, які підтримали нашу ініціативу, вмикають цей звук, тоді діти слухають і розуміють, про що вони мовчать. І я вже маю дуже багато відгуків, коли дитина розказує, що я вшановую загиблих янголят. Тобто, ми про це говоримо, що вшановуємо не лише військових, а й всіх, хто загинув внаслідок війни, внаслідок агресії Росії. Тому для мене важливо, щоб ця хвилина була дуже усвідомленою, щоб кожен, навіть якщо він поки що не є дотичним (хоча я думаю, що всі мають бути дотичні), аби він розумів, про що це.
"Перш за все, хвилина пам’яті є важливою для сімей загиблих. Ми не прагнемо жалю, ми прагнемо підтримки"
— Ти згадувала за Чернігівщину. От саме в Чернігові, а також у Чернівцях, під час хвилини пам’яті зупиняється все місто: патрульні зупиняють автомобілі, пішоходи також зупиняються, схиляють голови. На твою думку, чи можливо так зробити у Тернополі?
— Знаєш, перш за все, хвилина пам’яті є важливою для сімей загиблих. Ми не прагнемо жалю, ми прагнемо розуміння і підтримки, ми прагнемо вшанування. Тому що кожна сім’я втратила свій Всесвіт. І дуже боляче, коли люди нівелюють це.
Чи я вважаю, що ми можемо це зробити в Тернополі? Я переконана в цьому. Я гордо говорю, що в Тернополі вшанування колони "на щиті" відбувається дуже правильно. Згадаємо похорон мого чоловіка, командира "Сталевої Сотні" Сергія Коновала та його заступника Тараса Петришина. Ми сформували найдовшу колону в Україні – 168 машин. Якщо ти пригадуєш той день, то місто стояло понад годину.
Своїм прикладом я показала, що можна зупинитися в бізнесі, хтось своїм прикладом покаже, що можна зупинити машину, хтось може включити звуковий сигнал на гучномовці, колонках, відчинити вікна у квартирі. Я закрутила це колесо, але це потрібно підхоплювати. Сидячи тут, серед сотні портретів загиблих Героїв, я дуже прошу кожну сім'ю підтримати це все і навіть тих, хто не втратив нікого, бо це дуже важливо.
"Тернопіль не є лідером, але однозначно, ми не пасемо задніх"
— А як взагалі ти оцінюєш наше місто в плані вшанування пам'яті загиблих?
— Я думаю, що ми рухаємося в правильному напрямку. Звісно, що не так, як би хотілося, але ж у всіх процесів є свій шлях і ми не можемо за один день змінити місто і його жителів. Так, я не вважаю, що Тернопіль є лідером, але однозначно, ми не пасемо задніх. І власне через це я й закликаю Тернопіль бути прикладом. Я дуже сподіваюся, що навчальний рік принесе багато змін, тому що університети теж підтримали ініціативу, багато шкіл давно її підтримали. Мені пишуть, що в школах давно є хвилина мовчання, і я пересилаю їм цей аудіозапис і вони кажуть, що класно, що діти будуть розуміти сенс, а потім скажуть про це батькам вдома. На все потрібен свій час, звісно. Але я думаю, що ми точно покажемо хороший приклад Україні.
"Ми не знаємо, що чекає нас попереду, тому через це немає єдиного механізму"
— Пам'ятаю одну з наших із тобою розмов, коли ти казала, що деякі люди тебе запитують: "От чому про Сергія говорить всі, а про моїх рідних не говорять?". Але, знову ж таки, аби про твого Сергія не забували, ти доклала чимало зусиль. І хочу тебе запитати про те, що ще ти впроваджуєш, аби постійно він був на слуху?
— У Тернополі названа вулиця на честь Сергія. У ЗУНУ названа кафедра на честь Сергія Коновала, у Тернопільському педуніверситеті названа медіастудія іменем Сергія, у Тернопільському медуніверситеті на стоматологічному факультеті є Сквер імені Сергія Коновала. Зараз ми виготовляємо меморіальну дошку, футбольний матч проведений на честь чоловіка, це фінал Ліги Тернопільщини, а зараз говоримо про силові змагання на честь Сергія. Також уже написана дитяча казка, якраз готуємося до випуску дитячої книжки про "Норда". Моя подруга, подруга Сергія, і ваша колега Зоряна Биндас написала про нього фантастичну історію. Також я сподіваюся, що восени ми випустимо фільм. Хочу вам подякувати за ваш сюжет про Сергія, який узагальнив всю його діяльність, розповів про його боротьбу. На кожному показі фільмів, до яких Сергій був дотичний як оператор, а також на кожній зустрічі, де ми згадуємо про Сергія, ми починаємо з вашого сюжету про нього. Це дуже важливо.
Також зараз виготовляю QR-код, у якому можна буде побачити всю інформацію про Сергія. Його розмістимо на цвинтарі, тому що туди приходять багато людей, які не знали його особисто. Зараз кладовище перетворилося на такий парк пам'яті. Туди приходять із дітками, майбутнім поколінням, і дуже б хотілося, аби про таких Героїв, як Сергій, можна було б почерпнути більше інформації.
— Дуже багато родин загиблих героїв говорять про те, що немає єдиного механізму вшанування пам'яті. Це те, про що говорила Ірина Цибух — парамедикиня і наша колега, яка мала в планах все це зробити, але, на жаль, війна забраля і її життя. На твою думку, чи має бути якийсь єдиний механізм вшанування, єдиний механізм пам'яті? І чи може кожен з нас докласти до цього зусиль?
— Все-таки, я думаю, що це має бути ініціатива влади, всеукраїнської влади. Я спілкуюся з різними містами і кожен як зробив, так і виходить. Починаючи від "Алеї загиблих", яка в кожному місті різна. Звісно, було б чудово, якби вони були однакові, але напевно те, що є, краще, ніж не було б взагалі нічого, ніж би це забувалося. Було б чудово створити єдиний сайт, де можна було б зайти, подивитися на сторінки кожного Героя. Думаю, хтось повинен цим зайнятись. Але я часто стикаюся з тим, коли ми хочемо щось увіковічнити, але мені говорять: "Олю, це ще не кінець". Тобто ми не знаємо, як буде далі, що буде далі, і це також є причиною, чому люди нічого не хочуть робити. Наприклад, коли просиш встановити ряд меморіальних дошок, всі говорять: "А що робити, коли закінчиться місце?". Ми ж розуміємо, що не знаємо, що чекає нас попереду, тому через це поки що немає єдиного механізму. Але однозначно, це має бути ініціатива влади.
