"Мені дуже бракувало хореографії": колишній військовослужбовець повернувся на посаду головного балетмейстера

"Мені дуже бракувало хореографії": колишній військовослужбовець повернувся на посаду головного балетмейстера

Ексклюзивно

Захисник України на псевдо "Dancer" після двох років служби в ЗСУ повертається до цивільної професії. До повномасштабного вторгнення Микола Грушецький працював головним балетмейстером Тернопільської обласної філармонії. Тепер він знову повернувся на посаду, яку обіймав до 24 лютого 2022 року. В інтервю Суспільному він розповів про війну, адаптацію та плани.

Ти пішов захищати Україну з початку повномасштабного вторгнення. Пригадай той день і розкажи, як це було.

Ввечері всі лягали спати. Як завжди, зранку в мене робочий процес. Дзвонить до мене мій акомпаніатор баяніст і каже: "Микола, що там по роботі?". Я кажу, як завжди, на десяту годину — на сцені. А він каже: "Яка робота? Війна почалася". Я до нього: "Та яка війна, Олексійович?". Відкриваю новини дивлюся, — дійсно, почалася війна. Я такий шокований одразу. До військкомату я пішов на наступний день. В той вечір ми ще, як всі люди, ховалися в будинках, в сховищах, де було багато дітей, було багато плачів і це дуже вплинуло на мене, тому що в мене є дві донечки. І я розумію, що не можу стояти осторонь цього. Я одразу зранку на військкомат, як дуже багато моїх побратимів. Черги були шалені.

Ти вчився на хореографа, а чи мав в процесі навчання досвід, який пов'язаний з армією або з військовою службою чи військовою справою, чи цікавився ти до цього цим?

Абсолютно ні. Все моє життя я вчився на хореографа працював за спеціальністю і розвивався. На жаль, в армії не служив, але це не завадило мені в момент піти і взяти до рук зброю.

Свої військові навички ти вже здобував в процесі проходження військової служби і безпосередніх бойових дій. Наскільки важливо, перебуваючи в тилу жінкам і чоловікам здобувати знання, які можуть потім допомогти?

На мою думку, це дуже важливо, тому що здобуваючи якийсь досвід в бою, коли ти щось не знаєш, дуже великий шанс смерті. Шанс, що ти виживеш мінімальний. Нам щастило. Я не знаю, як нам щастило, що ми з різних бойових завдань верталися майже в повному складі. Пройшовши майже два роки війни з руками, з ногами і головою на плечах, це — не знаю, це везіння, Божа допомога. А підготовка потрібна обов'язково, як чоловікам, так і жінкам. У першу чергу, фізична, потім моральна, психологічна. І можна розвиватися в різних військових сферах, щоб більше бути обізнаним. Наприклад, чи в дронах, чи в медицині. Якщо тобі лежить до душі за кулеметом вальохати, — вперед. Можна вчитися і розвиватися.

Dancer
Захисник України на псевдо "Dancer". Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

Спочатку ти потрапив до лав територіальної оборони. Вся твоя військова історія пов'язана із 105 окремою територіальною бригадою Збройних сил України. Чим є для тебе це військове формування?

В більшості 105 бригада і 83-й батальйон складається з простих хлопців, які прийшли в перші дні. Більшість з них не мали військового вишколу, не служили в армії. Це прості працівники, які відчули поклик йти захищати країну. В той момент дуже було важливо, а в цей момент це все трошечки так спаскудилося, бо ніхто не хоче йти служити. Ніхто не хоче йти захищати, а ці прості хлопці, які не мали стосунку до війська, не були кадровими військовими пішли. У нас там є депутати, в нас є мільйонери, бізнесмени, в нас є історики, в нас є великі люди, і вони також захищають та тримають зброю. Хтось захищає досі, хтось звільнився вже, хтось ще виконує свої обов'язки там.

Розкажи про свій бойовий шлях, з чого він розпочався, в яких точках ти був?

Ми прийшли, сформувалися, потім на певній локації ми жили. Перші наші обов'язки були — це блокпости. Ми були на блокпостах не знаю, місяць чи півтора, і потім ми виїхали в зону бойових дій. Пройшов рік чи півтора і пишуть в коментарях: "Де ті хлопці, що там на блокпостах стояли? Вони досі там на блокпостах стоять. Хай воюють". Я кажу: "Ну, вже воюєм досить довго і досить багато де були". Ми вирушили в Харківську область, ближче до Ізюма — це перша наша локація була, потім була Донеччина, потім знов Харківщина, остання локація була Сумщина. Пройшов такий бойовий досвід військовий, тепер можна сказати досвід від простого солдата до командира бойової машини, сержант Збройних сил, командир бойової машини, командир відділення.

В одному з інтерв'ю, яке опубліковане на Суспільному, ти розповідав, що тобі найважче було втрачати побратимів.

Втрата побратимів — це є найважче. Зараз я вже повернувся в цивільне життя, але також не можу змиритися з тим, що побратими загинули, з байдужістю суспільства до тих сімей, родин цих героїв. Були важкі ситуації бойові, були важкі ситуації сімейні чи особисті, але втрата життя, це найважче. Ти можеш перебороти, наприклад, розлуку чи несправедливість, але людина загинула і ти її вже не повернеш. Зараз є багато людей, які потребують підтримки, спілкування, з цим дуже важко в нашому суспільному житті. Це дуже тригерить насправді і дуже болить.

Що тебе тримало там?

Я думаю, що найбільше мене тримав Бог, тому що було багато випадків, коли я мав загинути. Я це спокійно говорю: і коли снайпер стріляв і короб з патронами зупинив кулю прямо перед моєю головою, і коли море прильотів, і коли танк розбирав якусь там позицію, а ми збоку йшли. Безліч моментів було, коли міг загинути, і тільки молячись Богу, дякуючи Богу, я залишився живий. Ще мій бойовий дух підтримували мої побратими, мої дітки, моя мама, а також розуміння того, що я повинен повернутися сюди, бо тут є мій колектив, яким я керую і люди, які мене потребують. Хоча, насправді, в той момент на війні там все стає неважливо. Я думаю, що це навіть не тримало мене, а давало мені сили зберегти свою свідомість тверезою, чистою, тому що паяє страшно.

В якому плані? Можеш поділитися?

Люди емоційно зриваються, емоційне виснаження, постійний недосип. От ця несправедливість, що ти не знаєш, коли тебе демобілізують. Несправедливість, коли ти не відчуваєш підтримки такої, яку б хотів від навколишнього середовища.

А як би воно мало би бути на твою думку? Що в спілкуванні з військовими на війні або тими, які повернулися має бути найважливішим?

Насправді, це індивідуальність, тому що є військові відкриті і є закриті, є з травмами. Я, можливо, добре тримаюся, нормально адаптувався, хоча травми і тригери вони всі присутні. В розмові з військовим ви маєте відчувати, що можна питати, а чого не можна, як він відкривається до вас, але в будь-якому випадку потрібно говорити, потрібно запитувати. Елементарно речі: як в тебе справи, що ти сьогодні їв, як погода, який у тебе настрій, що будеш робити. І це все елементарно повертає тебе до життя, бо ти звик: встав відчергував, відстріляв, не відстріляв і все. Ти там хочеш трошечки повернутися до цих емоцій простих позитивних, тобто все решта немає значення. Мають значення люди, які тебе люблять. Люди, які поряд і люди, які тебе підтримують.

Миколо, чого питати не можна, чого питати не треба?

Скільки людей ти вбив, чи ти когось вбивав, а чи вам платять зарплату, а чи класна у вас зарплата і всякі такі штуки. На мою думку, такі банальні питання, але люди ними цікавляться. Також я не розумію, чому замість того, щоб спитати, як твоє здоров'я і що ти сьогодні їв, як ти харчуєшся, як твій емоційний стан, вони можуть собі дозволити якісь такі питання некоректні. Якщо військовий схоче сам розказати, наприклад, можна запитати: "А чи хотів би ти поділитися якоюсь історією?". Якщо він захоче — він поділиться, а якщо йому буде неприємно, він не поділиться.

"Мені дуже бракувало хореографії": колишній військовослужбовець повернувся на посаду головного балетмейстера
Головний балетмейстер Тернопільської обласної філармої Микола Грушецький і журналістка Суспільного Ірина Моргун. Суспільне Тернопіль

Перебуваючи в ЗСУ, чи мав ти елементарну можливість підтримувати свою фізичну, хореографічну форму?

Хореографічну форму підтримувати майже нереально було, фізичну трошки легше. Біля дерев там турнічок зробили, позаймалися, якісь там гантельки потягали — це класно. Хореографічну форму я підтримала тільки в момент екзаменів. Будучи на службі ЗСУ, я також навчався в Київському національному університеті імені Драгоманова на магістратурі. Я захистив магістерську й отримав диплом магістра.

Але ж ти був в зоні активних бойових дій. Як тобі вдавалося поєднувати навчання і службу?

Я для себе вирішив на початку, що я пішов служити, але і кар'єра моя не закінчується. Я тут головний балетмейстер, мені потрібно далі вчитися, рости. Вирішив, що поступаю на магістратуру, якщо виживу значить заберу диплом і повернуся, і далі буду розвивати, а як не виживу, то вже так і буде. Важко було тому, що активні бойові дії, а готуватися треба було до екзаменів, до заліків. Це все готувалося в бліндажі, хлопці з боку приходили щось допомагали, підтримували. Кажуть: "Все, тихенько, бо в Колі там екзамен". Відосики треба зняти, — нема обстрілів, то скоренько надвір. Так, ти знімаєш, я — танцюю. Це було екстремально, але насправді досить приємно. Викладачі були також вражені, що військовослужбовець активно навчається. І мені було приємно, вони мене також підтримували, це було досить класно.

Чи змінилося в тебе тепер бачення роботи, чи змінилося у тебе ставлення до колег, взагалі до виробничого процесу?

Я думаю, що не дуже змінилося. Робота в мене йде так, як йшла. Ставлення артистів змінилося, вони стали більш комунікабельні, більше мене поважають. Я це відчуваю, цю повагу. Я також трошки змінився, бо раніше я був такий більш жартівливий, зараз я серйозніший. Хоча я прихильник того, що потрібно бути позитивним, жити на позитиві, тільки позитив. Це дарує промінь світла в цьому світі.

Ти в філармонії знову працюєш із січня. Що за цей час підготував?

Ми підготували декілька концертів, ми вже відпрацювали декілька концертів. Хоча в період війни, як то кажуть, всім не до концертів. Але, насправді, є люди, які цього потребують. Звісно, у нас війна. Всі мають іти захищати, всі мають робити свій вибір. Бо я все так сміюся зі слів, що це такий культурний фронт. Чесно кажу, це смішно.

Тобто ти вислів культурний фронт не сприймаєш?

Я не сприймаю фразу культурний фронт, але я сприймаю самих людей і митців дуже цінно. Багато хто мені говорив, коли я був на війні: "От він керівник, він головний балетмейстер, 40 чоловік під ним, він має бути там, щоб розвивати нашу культуру, бо дійсно вона може загинути". Тому частково я підтримую митців, які можуть робити тут більше, можуть розвивати дійсно цю культуру і майбутнє цієї країни, але я б хотів, як військовослужбовець колишній, щоб моїх хлопців поміняли. Мої хлопці мене дуже болять, вони пішли з перших днів, працюють і захищають з перших днів, їм дуже важко і ніхто не знає, коли їх зможуть поміняти.

Микола Грушецький
Микола Грушецький керує репетицією академічного ансамблю танцю "Надзбручанка", Тернопіль, квітень, 2024 рік. Суспільне Тернопіль

Чи часто наші військовослужбовці говорять про важливість культурної сфери?

Коли до нас приїжджали якісь маленькі колективи, давали концерти всі хлопці були дуже задоволені, тому що для нас дуже важливе спілкування та оці всі емоції переживати. І, коли я прийшов сюди на роботу, буквально тиждень, я ще не встиг навіть нормально адаптуватися, нормально вночі спати, одразу пішов до директора й кажу так: Ярослав Петрович, нам треба робити гастролі в зони бойових дій. Там, де хлопці базуються на відпочинку. Підійшов до своїх артистів, запитав, — більшість сказали, 100%, що ми за це і я був приємно вражений. На жаль, потім я зв'язувався з військовими частинами нашими тернопільськими, вони сказали, що зараз загострена ситуація і немає можливості збирати там навіть маленьку частину якихось людей. На даний момент нам це не вдалося, тому що важка ситуація в зонах, де вони знаходяться.

Якби випала така нагода і склалося б, з чим би ти туди поїхав, з яким репертуаром?

Репертуар був би максимально різносторонній: із жартівливими танцями, і сольними танцями і, звісно, хлопці люблять дівчат, якийсь жіночий танець. Це б підняло їм бойовий дух. Сидячи там, я про це думав.

Що ти думаєш про мобілізацію в цілому й працівників культури, зокрема.

Не можу дуже коментувати, це потрібно проаналізувати, на скільки є можливість мобілізувати людей. Я не хочу нікого образити, всі ми маємо захищати нашу країну. Але артист, наприклад скрипаль, який все життя грає на скрипці, в якого ніжні руки, — йому дай автомат, то я не думаю, що він буде дуже дієвим на полі бою, ніж якийсь підготовлений чоловік. У крайньому випадку виб'ють всіх таких, наприклад, як я артистів, простих культурних митців. Якась мусить бути золота середина і треба, щоб вони мобілізовували людей.Хтось змусить тримати фронт, бо прийдуть сюди, тоді вже точно всі підемо. Я не зарікаюсь від того, що ми всі разом ще раз підемо, якщо буде проблема в нас в країні, але хочеться й зберегти культуру нашої країни.

хореограф Микола Грушецький
Микола Грушецький. Суспільне Тернопіль

Тобі 37 років, у тебе день народження. Розкажи про свої плани.

У першу чергу дякую, що в цей день ви тут. Мені дуже приємно. Хоча перед тим, як ми мали робити це відео, я вагався. По-перше, чи записувати це відео і чи записувати його у свій день народження.

Що тебе турбувало?

По-перше, я проста людина, не якийсь герой. Я не є Супермен чи ще щось. Простий артист, простий керівник, проста людина. Ну трішечки вища посада або більші досягнення, але це не має значення. Тригерить, що хлопці там, в окопах, а я тут даю інтерв'ю в філармонії. Ну, начебто, все класно. Хоча ніфіга не класно, нічого не класно. В нас війна, в нас важка ситуація і не хотілося б цим всім якось образити моїх хлопців, яких я дуже люблю, дуже поважаю і за яких я дуже хвилююся. Але я погодився на це інтерв'ю, щоб довести свою думку до суспільства, що все-таки не гнівіть цих військових, любіть їх і поважайте, тому що вони захищають ваші кордони попри все. Попри політику і все інше. У нас іде війна і все. Хтось захищає, хтось не захищає, хтось може захищати, хтось не може — це все відносно, але хлопцям, які там, — їм потрібна максимальна підтримка. Вони там два роки. Їм так важко, що це просто не передати словами. І тому я згодився на це інтерв'ю у свій день народження. І я хочу сказати, що підтримайте, будь ласка, наших військовослужбовців.

На початок