"Зараз культура виконує і функцію психотерапії, і соціальну — є частиною волонтерського руху". В українській культурі відбуваються історичні здвиги, каже письменник, лідер гурту "Жадан і собаки" Сергій Жадан.
Про культурну дипломатію, Євробачення та творчість під час повномасштабної війни Сергій Жадан розповів в інтерв’ю Суспільному.
Завершується ваш зимовий благодійний тур на підтримку альбому "Радіо промінь", більшість концертів вже позаду, як ти себе зараз почуваєш?
Є втома, тому що концерти майже щодня, вони забирають багато сил і енергії, але концерти — прекрасні, публіка неймовірна, плюс є результат. Ми на концертах збираємо кошти на потреби ЗСУ, зібрали вже під три мільйони. Це наша робота.
Ваші збори можна побачити в соціальних мережах, після кожного концерту публікуєте, скільки вдалось зібрати. На які потреби переважно спрямовуєте ці кошти?
У нас є кілька підрозділів, яким ми допомагаємо постійно. Це передусім наша 13 бригада Національної гвардії України "Хартія", це наші знайомі, з якими давно працюємо і довіряємо, знаємо їх особисто. Потреб багато, запитів багато, на превеликий жаль, ми не можемо все закрити, але намагаємося закрити бодай щось.
Альбом називається "Радіопромінь", коли ти останній раз слухав "Радіо Промінь"?
Для мене це флешбек з минулого, я пам’ятаю свій підлітковий вік, коли нічого крім "Радіо Промінь", нічого не можна було почути на радіохвилях. В цій назві є самоіронічність, немає якогось сарказму, а є світлі спогади про хороші часи.
Набагато важливіше, наскільки ти ефективний, ніж наскільки ти професійний.
На концерті в Тернополі ти сказав, що культура під час війни важлива. Що для тебе найбільш є актуальним?
Зараз змінилися функції культури, її поле діяльності. Вона зараз є певною психотерапією, для багатьох людей — це можливість згадати якось себе, зібратися докупи, відновити свою рівновагу. Сьогодні вона несе соціальну функцію, культура є частиною волонтерського руху. На більшості концертів збираються кошти, багато письменників займаються волонтерством, окрім того, що багато письменників, артистів, представників мистецького середовища беруть участь у цій війні зі зброєю в руках. Тому, з одного боку, важливо наголошувати, що культура має звучати, вона не повинна втрачати своїх позицій, а з іншого боку — зараз не слід аж так акцентувати на культурі, як на чомусь окремому. Набагато важливіше, наскільки ти ефективний, ніж наскільки ти професійний. Зараз дуже дивні часи, коли багато речей, які два роки тому мали одне значення, мають зовсім іншу вагу цих значень.
А Євробачення для тебе — це про культуру?
Я не готовий говорити про Євробачення, я його не дивився. Я це говорю без зневаги, сарказму та зверхності, просто це все не моє, не дивився, не знаю, що там сталося. Здається, що Jerry Heil та alyona alyona перемогли. З JerryHeil я б хотів зробити фіт.
Після Національного відбору Євробачення в соцмережах розгорілись дискусії, чи доречно під час повномасштабної війни витрачати кошти з бюджету на такі речі, чи краще їх би було витратити, наприклад, на дрони?
Знаючи, як витрачається наш бюджет, краще витрати кошти на проведення Євробачення, ніж ці кошти хтось украде. Давайте називати речі своїми іменами. Мені здається, правильно, що цей конкурс відбувся. Я не думаю, що це якось критично вплинуло на фінансування ЗСУ. Всім хочеться підтримати військових, аби вони були забезпечені всім, але це не означає, що можна спрощувати розмову, якщо десь з’явиться вільна копійка, то вона потрапить до війська. Є певні механізми забезпечення війська і вони так не працюють, якщо ти забереш гроші з Євробачення, то вони обов’язково трансформуються в дрони і потраплять на фронт.
Якою зараз має бути культура?
Вона має бути соціально відповідальною, має бути українською. Вона має бути собою, а в цьому і власне є її сила. Важливо спостерігати, що зараз відбувається в книговидавництві, що пишуть, що з’являється на телеканалах. Це живий досвід, досвід творення культури в умовах відкритого збройного конфлікту, коли ми перебуваємо всередині великого, болючого, кривавого розлому. І в цей час багато хто знаходить в собі сили писати, співати, знімати фільми, ставити вистави, це дуже позитивні речі, які свідчать про силу людей, які це роблять. І це дає сили тим, хто це споживає. Є своя специфіка, я не певен, що більшість речей, які творяться сьогодні, переживуть час та історію, після війни теж будуть сприйматись аудиторією, але те, що вони творяться, це позитивний момент.
Українська культура ці два роки є адвокатом України, багато пояснює, розповідає про нас.
А в міжнародному контексті, як це працює?
Культурна дипломатія є дуже важливою, її не слід недооцінювати, враховуючи, що Україна не завжди дає раду з офіційною дипломатією. З великою повагою до дипломатів, вони багато роблять, але я розумію, їм десь не вистарчає ресурсів, десь можливостей, часу, і тут культура є дуже помічною. Українська культура ці два роки є адвокатом України, багато пояснює, розповідає про нас.
В одному з нещодавніх інтерв’ю ти сказав, що з’явилося під час повномасштабної війни нове покоління споживачів української культури та, зокрема, читачів. Ким для тебе є ця аудиторія?
Це ті молоді люди, яких я бачу на концертах, на вечорах, які приходять з книжками, купують квитки, донатять. Навіть змінилось те, що саме означення "споживач культури", не викликає алергії, відрази, зверхнього фиркання. Хтось продукує культурний контент, хтось споживає. Підросло це нове покоління молодих людей, яким зараз 17-18-19-20 років. Вони ще два-три роки тому, я думаю, не читали українську літературу, не слухали українську музику. Для них відкривається материк українства. Відкрита аудиторія, яка формується, як глина, з якої можна виліпити щось коштовне, щось делікатне, щось міцне, щось дуже красиве.
Публіка змінилася, дуже омолодилася. Багато тих людей, які ходили на літературні вечори і рок-концерти, зараз не приходять, тому що вони або воюють, або виїхали.
Якщо говорити про публіку на концертах під час повномасштабної війни, то що ти помічаєш, як вона змінилася за цей час?
В мене дуже суб’єктивний погляд, я бачу ту публіку, яка приходить до нас. Часу ходити на концерти інших виконавців, не вистачає. Публіка змінилася, дуже омолодилася. Багато тих людей, які ходили на літературні вечори і рок-концерти, зараз не приходять, тому що вони або воюють, або виїхали. Ця нова аудиторія вона дуже велика, жвава динамічна, цих молодих людей дуже багато. Це дає підстави для обережного оптимізму, що в нас все буде нормально.
Все українське суспільство є споживачем української культури.
Ти бачиш більший запит на український продукт?
Безперечно. Наскільки я знаю, наклади українських книжок виросли в два рази. Зараз заходиш в книгарню, і це дивовижне відчуття, яке в мене востаннє було в років 17, коли ти заходиш в книжковий магазин і не знаєш всього асортименту. Розширюється коло зацікавлених осіб, сьогодні все українське суспільство є споживачем української культури. Завжди було відчуття того, що ти перебуваєш більш-менш у окресленій бульбашці, а зараз цього відчуття ефекту бульбашки немає. І, мені здається, це вперше в історії української культури. Це справді історичні здвиги. Дуже би хотілося це все не втратити, щоб не було якогось відкату.
В грудні благодійний фонд Сергія Жадана також фонд "Сміливі відновлювати", організували тур деокупованими населеними пунктами Харківщини, відвезли туди книги і організували зустрічі. Ти тоді якось по-новому Харківщину відкрив, щось було для тебе таке, що ти раніше не помічав?
Я не те, що не помічав, я не бачив бункерів, які відновилися, відремонтувалися, в яких зараз функціонують освітні, культурні заклади. Це було важливо побачити. З одного боку — це добре, що громади дбають про безпеку, далі живуть своїм життям, для них важливою є освіта дітей. З іншого боку — доволі невесело, коли ти бачиш дітей, які сидять в підвалі. Діти не мають сидіти в підвалах, діти мають сидіти у великих, просторих, світлих,залитих сонцем класах. Це підстава не для того, щоб впадати у відчай, а підстава для подальшої роботи. Ми будемо працювати в освітній, культурній, медичній сферах, в співпраці з місцевими громадами.
Громади роблять багато, щоб відновити зруйновані будівлі, щоб облаштувати ці укриття?
Вони великі молодці, слід розуміти, що це як вибирання води із корабля, в якого пробитий борт, це потрібно робити, щоб корабель не затонув. Зрозуміло, що проблема не у воді, а проблема в оцій пробоїні, потрібно її заладнати і це дасть результат. Під час відкритого збройного конфлікту, під час війни, яка далі триває, це важливо, але ми розуміємо: будь-яка відновлена школа, бібліотека знову може бути розбомблена будь-якої миті. Я дивлюся на Харків і життя в ньому два роки в амплітуді гойдалок. Період тиші, коли нічого не прилітає, люди заспокоюються, роблять якісь концерти, хтось планує якісь виступи, гастролі. І потім тиждень обстрілів і ти розумієш: про які гастролі може бути мова, коли може прилетіти будь-якої миті, коли ми всі є потенційними мішенями. Звичайно, доволі некомфортне відчуття, коли ти бачиш загиблих цивільних людей, які жили своє життя, це страшно.
З’являються твої нові тексти — прозові, поезія. Коли ти пишеш?
У паузах у дорозі — це теж така певна психотерапія, дуже важливо повертатися до цього процесу писання. Він заспокоює, приводить до тями, нагадує, хто ти такий, що ти любиш, що для тебе важливе. Чесно кажучи, не завжди є на це час.
Сьогодні література трішки програє реальності. Реальність занадто велика, занадто страшна і занадто близько ми всі до неї перебуваємо.
Це більше тебе чи для того, аби зафіксувати певні моменти?
Це більше для мене. Я намагаюся не займатися репортажним фіксуванням того, що відбувається. У тих речах, які я зараз пишу, там більше про якісь психологічні, внутрішні переживання, ніж про зліпки дійсності. Сьогодні загалом література трішки програє реальності. Реальність занадто велика, занадто страшна і занадто близько ми всі до неї перебуваємо. Добре, що пишуться вірші, пишуться художні романи, про те, що сьогодні відбувається. Але мені видається, що це такі хаотичні відбитки реальності, і за ними навряд чи можна повною мірою відтворити все те, що з нами діється. Це не означає, що не треба пробувати. Коли людина з заплющеними очима торкається слона і її просять, щоб вона описала цього слона. Кожен описує його по-своєму, тому що слон занадто великий, щоб його легко описати зі заплющеними очима.
