У друкованому виданні “Суми культурні” презентували роботи 80 митців. Це художники, музиканти, ілюстратори, коміксисти, фотографи і не тільки. Усі вони творили і продовжують творити навіть в умовах повномасштабного вторгнення. Мета такого проєкту — познайомити із сумською культурою всю Україну. Суспільне поспілкувалося із координаторкою проєкту Владиславою Гусєвою та деякими митцями, чиї роботи представлені у виданні.
Ти погоджуєшся з таким твердженням, що у Сумах багато культурного, творчого, мистецького. Як на твою думку?
— У нас більш ніж достатньо людей, які творять у сфері мистецтва і насправді, у цьому журналі ми показали якийсь невеликий відсоток, бо заявок було значно більше, ніж ми змогли надрукувати і люди після реєстрації зверталися ще.
У якому форматі тривала робота над посібником?
— Ми близько тижня приймали заявки і близько двох тижнів було у митців на те, щоб оформити розвороти або звернутися до нас за допомогою для оформлення, а потім вже тривала робота з версткою, коли ми додавали кожен готовий розворот в один журнал і налаштовували на те, що він відповідав вимогам друку. Ми почали працювати над журналом в кінці липня і надрукували вже в листопаді. Ми вирішили присвятити цей журнал Дмитру Буйвалу. Він загинув, коли ми готували його до друку. Ми написали в присвяті, що це нагадування для кожного з нас, яку ціну ми платимо. Дмитро був дуже важливим для нашого міста і він був дуже талановитим митцем.
Чому вирішили закцентувати увагу на культурному векторі?
— Ми надихнулися луганським журналом “Плюс-мінус нескінченність”, вони подають роботи місцевих митців, нам сподобався формат і ми думали, що б ми могли розказати в такому форматі. Вирішили зробити такий збір митців. Я не можу сказати, що знаю багато прикладів подібних журналів в Україні, тобто це “Плюс-мінус нескінченність”, про який я говорила. Є ще кілька спеціалізованих дизайнерських журналів, але в такому форматі — це не дуже поширене явище. Я знаю, що “Плюс-мінус нескінченність” забронювали журнал у свою особисту бібліотеку. Їм сподобалась думка, що їх форматами надихнулись люди.
У журналі ви зібрали 80 творчих історій, творчих презентацій. За якими критеріями ви відбирали учасників?
— Ми спершу планували, що у журналі буде 40 митців представлено, буде 40 розворотів, але заявок було більше 120 і ми розуміли, що ми не можемо надрукувати всіх, тому ми збільшили розмір журналу. Ми збиралися з командою і вирішували, хто найкраще підійде під концепцію журналу. Ми обговорювали кожну заявку.
Яка творча історія вразила тебе найбільше?
— Раділа, як дитина кожній заявці, бо хотіли розповісти про творчих людей із Сум іншим людям і в інших містах, а насправді ми в команді не знали дуже багато. Я дивилась на різні заявки, на те, що люди можуть зробити і мене дивувало все. Наприклад, до нас звернулася мама художниці, яка жила в Сумах, вона вже померла, але її картини знаходяться у відомих людей в колекціях і взагалі у неї виставки були по всьому світу. Дівчина зібрала арт-бук про своє рідне містечко у Сумській області. Це прям ціла історія про те, як зараз там люди живуть і жили раніше. Потім є майстер гобеленів, який може присвятити своїй роботі кілька місяців. Є художники молоді, яким по 15-16 років і вони об'єдналися у велике ком'юніті і намалювали великий комікс про Суми і ми його розмістили у журналі. Тобто кожна історія по-своєму особлива, а митець по-своєму унікальний.
Ми надрукували тисячу примірників. І наша головна ціль — аби люди в Сумах дізнавалися про сумських митців, бо так само, як і ми, дуже багато сум'ян не знають про людей, які творять щось неймовірне. Тому, ви вирішили, що найкраще буде, коли ці журнали будуть знаходитися у громадських місцях. Ми не продаємо їх. Ми хочемо, щоб кав'ярні, бібліотеки могли поставити у себе примірник і люди, які туди приходять, могли його почитати, дізнатися про митців і т.д. Також ми зараз відкрили форму для заявок. Там люди можуть забронювати журнал для себе і обгрунтувати, чому він їм потрібен”
Які із таких масштабних культурних осередків забронювали у вас журнал?
— Журнал забронювали в Пінчук Арт-центрі, у Львів медіа хабі, також у малій галереї Мистецького арсеналу, у бібліотеці Острозької академії, там у різних відділах буде також стояти по журналу. Є організації, які забронювали журнал і хочуть розмістити його за кордоном. Це була бібліотека Лондонської школи економіки, центр культури та документознавства українців в Угорщині, це Великий український музей-архів у Клівленді. Багато людей, які брали участь у журналі зараз живуть за кордоном і виїхали через війну. Тому вони забронювали журнал і хочуть розміщувати його у тих містах, де вони живуть. Для того, щоб показувати культуру свого рідного міста.
Чи є наразі задуми продовжувати втілювати такий проєкт у життя?
— Ми зробили цей журнал завдяки проєктній підтримці чеського посольства і взагалі хотіли б продовжити. Ми маємо на це запит, ми бачимо, що люди хочуть брати участь у чомусь такому. Але це все залежить від фінансів та від якоїсь підтримки.
Одна із мисткинь, чиї роботи увійшли до видання — вітражистка Маргарита Пирожкова. "За освітою я — не майстер-вітражист, я цьому навчалася вже на роботі, трошки сама. Моя професійна освіта — це практичний психолог і я працювала у школі 2 роки, але далі переїхала з Харкова до Сум, відійшла від психології і почала займатися саме ручною роботою. Я цим вже займаюсь третій рік. Приїхала сюди і влаштувалася працювати у вітражну майстерні. Я вирішила, чому б не спробувати і не змінити щось у житті. З дитинства я тягнулася то малювала, то валяла з шерсті, то ліпила з глини. Шукала себе то там, то там. Це було чисто для себе. Я у ящик робила, знаєте", — розповіла про себе дівчина.
Про свою творчість говорить так: "Найскладніше — це час. Треба проробити кожну деталь, дуже акуратно спаяти це все. Іноді олово тебе не слухається, бо воно коли гаряче, дуже текуче, як водичка, як крапелька. Коли паяю чи щось роблю, намагаюсь якісь свої помилки виправити з роботи. Навіть зараз мені буває складно щось спаяти, щось зробити так, аби для мене здавалось, що все ідеально”.
Олександр Федоренко — художник по гобелену. "Мені сподобалася магія, коли в руках тримаєш ниточку, декілька рухів і в тебе вже є якийсь виріб. У чому особливість цієї техніки…це дуже складна і кропітлива техніка. Якщо ти не полюбляєш того всього діла, то навіть і не намагайся. Самий великий і по розміру і по часу виріб, який я зробив, це було 9 місяців, наче дитинка. Тут також нічого вигадувати не треба. Ішов собі дорогою, знайшов дуже цікаву тріщину на асфальті. Так воно далі пішло, пішло. У мене багато ескізів на цю тему, бо це картинка, яку нам подарувала природа. Тільки його взяти і по-своєму його перепрацювати", — розповів про свої роботи чоловік.
"Я позиціоную себе як 2Д художниця, все моє життя зв'язане з малюванням, я почала малювати, коли ще була маленька, пішла вчитися на малювання і зараз працюю тим, що малюю також. Ще коли була дуже маленькою, у мене з'явився звичайний планшет, який не графічний, просто для іграшок. Мені ніколи не подобалось малювати на папері, тож я почала малювати просто пальцем на ньому в якомусь графічному редакторі. Якісь малюнки намагалась продавати, вела якусь свою групку з людьми", — так розповідає про себе художниця Олександра Скрипка.
Про те, як з'явилася на сторінках творчого видання “Суми культурні” дівчина говорить: "Я знаходжуся у спільному “Суми майбутнього”, яка займається багато чим. Наш організатор сказав, що є така тема класна і треба брати участь. Ми зі спільнотою художників домовилися, що буде класно не тільки зробити розвороти, а й зробити невеликий комікс про місто Суми, аби додати його до журналу. Усі прислали роботи, я це трішки правила. Допомагала з текстом, допомагала з вміщенням у меншу кількість сторінок, аби це все влізло. І також там є мій розворотик про крипто арт, в якому я малювала до того, поки не стала 2Д художницею для ігор".
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
