Докторка політичних наук Тетяна Пояркова зустріла 24 лютого в Києві. Там у бомбосховищі читала лекції для людей, які ховалися від російських обстрілів. Не так давно вона повернулася до Сум. Про що запитували кияни, у чому суть "русского міра", як готувалося вторгнення в Україну і чому війна має навчити українців – Суспільне поспілкувалося з політологинею.
Сто днів війни, втома та "що ми повинні"
— Суть нашої розмови – 100 днів війни. Це певний маркер чи ні? Як ми маємо сприймати цей період? Чи необхідно про це говорити, ставити ці маркери чи вони нам непотрібні?
— Вважаю, потрібно. Ми проживаємо період в три місяці гарячої фази. А, відверто кажучи, війна іде з 2014 року. Очікувати на цей період треба було з першого дня. Тому для мене це — не дивина. Як фахівець, вважаю, це абсолютно закономірне явище. Ця гаряча фаза – це територія наших невивчених уроків. Тобто, ми повинні були озброювати армію, готуватися, чекати цього, а не розраховувати на диво. А сьогодні ми розраховуємося життям, психікою, тим, що велика кількість біженців навряд повернеться.
Для фахівців зрозуміло, що війна набагато довше йде. А для людей ось саме це — війна. А ту війну вони не сприймають. Тому що воно — десь там за горизонтом і нас воно не стосувалося. Але зараз це вже стосується усіх нас.
— Якщо це маркер, що ми повинні зрозуміти сьогодні і про що говорити?
— Це дуже класне питання: "Хто що повинен". Мені важко сказати "що ми повинні". Повинні, мабуть, зрозуміти, що ми разом. А чи відбувається це, кожен вирішує сам на своєму місці. З одного боку, ми бачимо безумовний героїзм і багато хто каже, що не очікував. Я очікувала і дуже сильно розраховувала. Українці мене не підвели вкотре, тому що прогнози мої збуваються. Але не розуміють того віковічного правила, описаного ще істориком Бопланом. Він сказав, що українці класні вояки, але дуже погані політики.
З того всього, що відбувається, потрібно робити висновки, підійматися, розуміти, чому ми в усьому цьому, що ми застаріли і нам потрібно оновлюватися. Життя нас примушує. Так само, як криза у людському житті: якщо ти чогось не розумієш, то тебе чітко ставлять перед фактом, що ти повинен змінитися і шукати новий шлях. От те саме і ми повинні. Війна нам показує, що так як раніше вже ніколи не буде. Ми повинні дуже жорстко і дуже швидко змінюватись. Якщо ні – можливо, домовимося, примиримося, що втратили вже не 7% території, а 20%. Потім будем закривати очі, скажемо: "Тут же у нас все добре, на вулиці, слава Богу, бомби не падають". Але це означає, що будемо воювати дуже довго. Вони сили накопичать – і знову ще щось відкусять. Якщо ми не зрозуміємо, що просто зараз, сьогодні, йде війна – ніякого завтра може не бути. Це найголовніший висновок: завтра може не бути.
— Це зрозуміли в перші дні війни, і розуміння цього, здається, в перші дні було набагато яскравішим, ніж коли минуло 100 днів. Зараз в регіонах, де більш-менш спокійно, люди воліють думати, що нічого не змінилося і життя спокійне.
— Так, така людська психологія, для того, щоб вижити. Вже багато знайомих не дивляться новини, кажуть: "Ми вже не витримуємо, хочемо нормального життя. Швидше б це закінчилося на будь-яких умовах". І це нормальний стан.
— Ви говорили про баланс. Що потрібно зрозуміти, аби не відгороджуватися, усвідомити, що потрібно воювати за територію, яка окупована на 20%?
— Я вважаю, що кожен вже повинен відчути, так само як і я, що війна змінила остаточно вже дуже багато речей. Уявлення про себе змінила, про те, чим би я хотіла б займатися, у сім'ї є втрати. Тому що, якщо завтра мене не буде, і в мене — останній день, я вже не можу відкладати це на 20 років. Потрібно жити сьогодні і зараз. Мені здається, що для багатьох людей це вже настало. А для багатьох — ні. Для мене, як для науковця, стало відкриттям, що я маю рацію. Вкотре сама собі не рада, краще б помилялася. Справа в тому що, коли ми досліджуємо цю війну, про неї розповідаємо, виставляємо знову ж таки її маркери: яка вона є, за якими законами відбувається, ми знаємо, яким чином проходить, чому насправді така кількість біженців – тому що це засіб війни. Чому ведеться така пропаганда, чому борються саме за свідомість. Тому що той, хто контролює свідомість – той контролює територію. Перемагає той, хто створив більш привабливий образ.
Українці мають супер-вигляд на картинках: коли всі хочуть долучитися і нам допомогти. Однак не потрібно забувати, що в інформаційну епоху це — дуже коротке почуття, потім ми набриднемо і про нас просто не будуть згадувати. І це буде наше особисте горе. Війна змінює сенс життя, вона показує, що потрібно вирішувати сьогодні, не розраховуючи на завтра. Тому що завтра немає – є тільки сьогодні, і минулого вже немає, є тільки наше уявлення про нього. Війна це все загострює, а те що люди намагаються знайти собі певне виправдання, психологічне укриття, це цілком зрозуміла історія. І це буде, будемо отримувати різні описи цієї війни.
Я колись читала спогади про Другу світову війну, була вражена, як поряд відбувалися значні події, а люди абсолютно цього не помічали, тому що звертали увагу зовсім на інше. Коли я застрягла в Києві на місяць, потім поверталася до Сум, для мене це також було розуміння, сприйняття того, що бомби падають, люди абсолютно пристосовуються. Стало зрозуміло, що вони бачать цю ситуацію по-різному, по-різному до неї пристосовуються. Багато хто це використав на користь собі, слава Богу. І це все поряд, і сказати що оце погане, а оце хороше не можна. Ця війна вкотре показує, що коли ти — науковець і ставиш в одному стовпчику "плюс", а в іншому "мінус", то ти — неправий. У житті воно все в одному флаконі, все разом.
Лекції в київському бомбосховищі, "русскій мір" та "ви самі винні"
— Де застало Вас 24 лютого?
— Мене застала війна в Києві, я проходила акредитацію – бакалаврат. Виїхати вчасно не змогла. Я приїхала вже на поїзд, який скасовували. Прихистила мене колега. Це центр міста, район залізничного вокзалу. Бомбували одразу. Дивилися з вікон – бачили ДРГ, які стріляли один в одного. Спостерігали, як на вокзал вирушали люди і у них були такі очі "втрачених надій". Оце неможливість примиритися з тим, що у тебе ось так зараз змінилося раптом життя. І яскраве таке враження, коли бабуся іде і розказує онуку, а той тягне кота, більшого за нього. "Ти ж розумієш, що ми Барсика будем залишать, тому що в поїзд його не пустять". І оце дитина років 5-6 обертається до неї і каже: "Бабуся, ти фашистка". Це все поряд. Київ, який за день перетворися на пустелю. Закриті магазини, два супермаркети, сім’я в Сумах, батьки похилого віку. До речі, мені одразу о 5-й ранку зателефонували, що танки вже в Сумській області. Я дуже боялася не встигнути попрощатися з батьком. Встигла, попрощалася, але війна у мене його забрала.
— Як саме Вас змінили ці сто днів?
— Для мене війна — це відчуття, що ми себе недооцінюємо. Мабуть, ще не знаємо, які ми є і на що спроможні. Війна — це відчуття, що таким жахливим способом нас примушують оновлюватися, ставати іншими, будувати справді свою країну, там де нам буде комфортно жити, не нашій еліті, ні мажорам, ні тим же самим депутатам. А нам з вами – звичайним людям, дітям. Безпечно.
А ще я більше не хочу ходити через вокзал. Я дуже часто їжджу, це у мене таке улюблене місце на землі – Київський залізничний вокзал. Проходити за паспортом, щоб кожного разу в мене питали: "Невже Ви в Криму народилися?". Я хочу жити у власній країні, де ніхто не буде розпитувати у мене паспорт. Ось така особиста історія.
— Як вона перекликається із Тетяною Поярковою-науковцею?
— Дуже смішно і дуже позитивно. Як науковець, я була абсолютно права, говорила і передбачала, що ось-ось. Єдине, думала, що у понеділок почнуть. Тому, ще залишалася в Києві. І, як науковець, я можу тільки порадіти. Бо у бомбосховищі, коли люди дізнавалися, що я політолог, мої лекції мали шалений успіх. Але мені дуже сумно. Краще б я помилялася.
У бомбосховищі мої лекції мали шалений успіх. Люди говорили: ви їх записуйте, викладайте. Зараз маю пропозиції і співпраці. Тема дуже перспективна, але в людському вимірі – мені дуже сумно! А в науковому — все супер, будь ласка, — зараз запрошення, виїжджай за кордон – читай лекції.
— Ви сказали, що лекції мали шалений успіх, при чому у ненаукової спільноти. Що Ви подавали, які факти наводили, які настільки сприймалися аудиторією?
— Людям було цікаво, чому розпочалося. Доводилось їх переконувати, що це була організована подія. І наводиш приклади: Крим – не випадкова подія – її готували роками. Так само входили в наші області, наприклад, в Сумську, не отримуючи опору. Знали, куди іти, хто буде зустрічати, як керівництво до цього поставиться, якщо входили ще через Чернігів. Все це було добре продумано. Знали, інформація була. І нам пощастило, що Росія корумпована країна і агентурні дані спотворювали в неправдиву інформацію про нас. Не розраховували, що у нас дуже сильний рух АТОвців, які мають зброю і досвід. Подивіться уважніше, як з Кримом, як потім відгризають Херсонську область, що зробили з Маріуполем. Вони добре нас знали – це ми були неготові. Питали, що буде з країною? Розповідала про антропустелю. У нас виїхали жінки та діти. Є таке правило: якщо жінка виїздить, вона часто не повертається. Це чоловік зазвичай повертається до родини. Є таке правило, що 30 відсотків там і залишаться.
— Ви зазначили, що все це роками готувалося, не випадково сталося. Можливо, ми недооцінювали "русский мір" у собі, серед нас, в Україні. Наскільки він проявився? І наскільки він проявляється досі?
— Я написала статтю у 2016 році "Русский мир як ефект доповненої реальності". Це такий культурний продукт, який дозволяє людям із дуже різним світоглядним рівнем пристосуватися до травмуючої дійсності, яка в Росії розгортається після руйнації СРСР. Вони були головними, їхньою мовою розмовляли всі, це була республіка, яка ресурси інших республік використала собі на користь, – і раптом перетворилась на ніщо. От, для людей без освіти "русскій мір" – проєкт, який подає сфальшовану історію про те, що все це наше – потрібно просто силою відібрати. І це надає сенс життя таким людям. Для тих, у кого є освіта, говорять, що у нас була спільна історія. Це для них є аргументом. Для тих, хто звертає увагу на духовність, православна церква на чолі з Кирилом говорить, що у нас же є паства, православ’я охоплює людей і єднає Білорусь, Україну.
Чим менше в людині сенсу житті, тим швидше їй це вбудовується. А українці виявилися іншими, тому шо нам є для чого жити.
У нас у СумДПУ в групі навчався хлопчик, який став перший серед нас доктором історичних наук, займався військовою історією, Бєлгород. І в першу ніч, коли Київ бомбили, я йому пишу, а він відповідає: "Мені дуже неприємно тобі писати, але ви ж самі винні. Вас стільки разів попереджали". І це людина з вищою освітою, яка ходить до студентів.
А українці виявилися іншими, тому що нам є для чого жити. В бомбосховищі цілі дискусії йшли – чим ми відрізняємося. Говорили: "Ну, ми теж пострадянські люди". А я кажу: ні почекайте, якщо розписати головні цінності пострадянських людей, то що буде для вас цінним? От для росіянина власна держава чи славний успіх. А українці що поставлять? Сім'ю і родичів! От вам і відмінність. І коли ви спостерігаєте, як об’єднувалося все інше, – це те, що нас відрізняє. Допомогти, бо я потім розраховую, що мені допоможуть. Чим швидше ми зрозуміємо, що інші, збудуємо український привабливий концепт, зрозуміємо, що все що нас роз'єднує, потрібно викорінювати, інакше нас переможуть: через корупцію, через симпатиків, які досі сидять у владі і працюють на РФ, через злив інформації. Ми втрачаємо людей, і нас єдине, що відрізняє від Росії, – люди. Єдина цінність – це люди.
Що об'єднує українців і що не повинно нас роз'єднати
— Які зараз очевидні висновки ми можемо зробити?
— У таких війнах є внутрішній фронт. І в нашому варіанті я розписувала, як еліта воювала з нами. Тобто, все було зроблено з 2014 року, щоб ми з вами розчарувалися в АТОвцях, що ми здатні опиратися. Як систематично знижували увагу, ми ж про армію писали дуже погано, про добровольчі об’єднання. Нас весь час примушували розчаровуватися у собі. В інформаційну епоху дуже важко опиратися цьому. І внутрішній фронт приводив до того, що людина, яка намагається чесно робити свій бізнес, робити кар'єру,– у нас же це було неможливо. Або ти граєш за цими правилами, ти граєш у цю корупцію, яка на кожному кроці, на кожному етапі.
Читайте також: "Ми тепер європоутворююча нація" — аналітик Віктор Бобиренко про найголовніше за 100 днів війни для України та Сумщини
— Зараз користуються можливістю, коли про своїх погано говорити не можна — інформаційне табу, і з цим ми розберемося після війни.
— Зрозуміло, що воюють з журналістами, які подають "не ту" інформацію. Зрозуміло, що українці різко почали любити президента. Це теж психологічно, у нас так заведено. Пам'ятаємо, що у нас слухали гетьмана, під час війни його слово було законом. А після війни переобирали, і забували, хто був гетьманом і правили старшини. Це з наукової точки зору. З людської точки зору, висновок для себе: життя коротке, ні в якому разі не погоджуватися на півміри. Як у нас — ми там трішечки домовимося, об’їдемо, якось узгодимо. Життя показує, що — ні. Цінувати людей, які всупереч всьому, це мої знайомі, які з хворобами, беруть автомат і захищають. Цінувати своїх поза мовою спілкування.
— Але ж мовне питання зараз загострилось серйозно.
— А це неправильно. Якою б мовою ви не розмовляли, повинні відчувати, що ви — в своїй країні. Ви забуваєте, що "русский мір" воює, в першу чергу, з російськомовними в Чернігові, Сумах, Маріуполі і Харкові. І, що в Маріуполі дуже велика була громада азербайджанська, тих же греків – це не українці? Правило Запорозької Січі: прийшов, перехрестися – запорожець. Ти готовий з нами жити? Нема значення, який твій колір шкіри, хто ти є за освітою. Якщо почнете цінувати один одного, за те що ви готові захищати, та один одному спину прикривати – ось це і є Україна. Україна складається із дуже різних людей, дуже щільне населення, представники різних національностей, діаспор і не потрібно нікого принижувати. Я нагадую своїм студентам, що в Австро-Угорщині було декілька державних мов і ніхто не помер. Нас мовне питання роз’єднує. Об’єднуйтеся! Невже вам було значення, хто сумку на вокзалі підніс, хто вам допоміг? Друзі, у нас Маріуполь вбили.
Авторка — Оксана Кириленко
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
