Письменниця Світлана Марчук з Дубенського району Рівненської області розповіла історію своєї поетичної збірки, про несподіваний для неї успіх, творчі колаборації та як один її вірш зазвучав для сотень тисяч людей.
З поетесою поспілкувалася журналістка Суспільного.
Як ви створюєте свої вірші – це хаотичне натхнення чи довгі роздуми над словами?
Для мене написання віршів — це спонтанний процес. Не я керую ним, а він мною. Якщо намагаюся написати щось свідомо, зазвичай нічого не виходить. Натомість натхнення приходить раптово — серед ночі або дорогою кудись. Тоді я швидко записую думки. Це не просто хаотичність, а органічний творчий процес. Поезія не повинна народжуватися "з-під палки" чи складатися як пазл із рим. Так, я можу скласти вірш на будь-яку тему, але він не буде щирим.
Якщо я втомлена або не маю натхнення, то навіть не намагатимуся писати. Для мене це дар, який не хочеться приручати чи "причесувати". Тому, коли створюю вірш, залишаю його майже без змін, адже надмірне редагування може забрати його первинну емоцію.
Коли ви зрозуміли, що поезія — це не просто хобі, а щось більше?
Писати я почала з дитинства — про те, що мене оточує, надихає, як пізнавала світ через поезію. Пам’ятаю свій перший вірш про квітку-сон — невеликий, але він залишився в пам’яті назавжди.
Важливою подією стало знайомство в гімназії з українською письменницею Любов’ю Пшеничною. Вона шукала обдаровану молодь, і я долучилася до її літературного клубу "Берегиня". Саме там я глибше занурилася в поезію, брала участь у конкурсах, публікувалася в альманахах, зокрема в дубенському "Зорі народжуються на землі" та рівненському "Наше Коло".
Цей шлях привів мене до вибору професії, але з часом настала пауза — я перестала писати, тоді я вперше усвідомила страх втратити цей талант. Пройшли роки, і поезія повернулася. Я зрозуміла, що це не просто хобі. Малювання, читання — це хобі. А поезія — частина мене. Вона не лише для мене, а й для інших, бо мої вірші знаходять відгук у людей. Це стало справжнім усвідомленням: поезія має значення, і вона хоче бути зі мною.
Як змінюються ваші роботи з часом? Яка різниця між тим, що ви писали на початку шляху, і тим, що створюєте зараз?
Найкраще на це питання можуть відповісти мої збірки. Перші вийшли у 2008 і 2009 роках. Там мої вірші ще незрілі, імпульсивні, несформовані. Я просто писала емоціями, не замислюючись над римами чи структурою. Це була поезія відчуттів.
Згодом, в Острозькій академії, моя творчість почала змінюватися. Я зростала – і поезія зростала разом зі мною. Вона стала ціліснішою, більш спрямованою, такою, що може відгукнутися в читачеві. Початкові вірші я теж люблю, бо вони допомагали мені формуватися. Колись я писала багато, друкувала сотні чернеток. Зараз пишу менше, але ці тексти вже серйозніші, глибші.
Українська співачка Domiy створила пісню на вашу поезію. Як зародилася ця співпраця?
Однією з моїх давніх мрій було почути пісню на власні вірші. Ще під час навчання в Острозькій академії Тарас Фідзіна, студент і учасник гурту "Малахіт", взяв один із моїх віршів і створив на його основі пісню. Вона стала дуже популярною серед студентів – її співали під гітару, вона жила своїм життям. Я й досі мрію, щоб ця пісня не залишилася лише в любительському записі, а отримала професійне виконання.
І от кілька місяців тому, коли я продовжувала плекати цю мрію, у мене з’явилося нове повідомлення в Instagram. Відкривши його, я побачила, що воно від співачки Domіy. Вона розповіла, що випадково натрапила на мою збірку, відкрила її вдома, сидячи біля фортепіано, і надихнулася одним із віршів – "Курсивом". Вона поклала його на музику.
Сказати, що я була вражена – нічого не сказати. Я дуже люблю творчість Марії, її пісні, які запам’ятовуються, які хочеться наспівувати. І навіть подумати не могла, що вона зверне увагу на мою поезію, адже раніше вона писала лише власні тексти. Під час розмови вона зізналася, що, читаючи мій вірш, відчула його так, ніби написала сама. Можливо, зіграв роль і той факт, що ми землячки, що ця поезія їй близька. Я дуже вдячна Тані Корінь, яка передала Марії мою збірку. Саме через збіг обставин і людей здійснилася моя мрія.
Що ви відчули, коли вперше почули свій вірш у музичному виконанні?
Коли Марія надіслала мені перший демозапис, я не розповідала про це нікому. Це було сакральне. Я хотіла зберегти таємницю до моменту релізу пісні. І коли я запитала, який саме вірш вона обрала, відповідь мене вразила. Я навіть не уявляла, як "Курсивом" можна покласти на мелодію. Але коли почула… Я плакала. Відчуття, коли твій вірш стає піснею, яку співають на концертах, – не передати словами. "Звикнути" (саме таку назву дала пісні Марія) увійшла до трендів YouTube, посіла сьоме місце і довго залишалася у топ-20. Наразі вона має майже пів мільйона прослуховувань. Це вражає.
У такий момент я відчула гордість за себе. Зрозуміла, що недаремно вирішила видати збірку, що усе зроблене мало сенс. А ще – що мої вірші відгукуються в серцях людей. І це неймовірне відчуття.
Чи змінився сенс вірша після того, як він набув музичної адаптації?
Він не змінився, а навпаки, ожив, став ще більш осмисленим. Я не можу сказати, що це був вірш, на який я робила ставку, що він здатен підкорити аудиторію. Ні, такого не було. Він просто був – я додала його до збірки, бо він мені подобався, але те, що саме його оберуть для пісні – такого я навіть уявити не могла. Втім, сенс цього твору набув нового значення. Читаючи відгуки, я зрозуміла, що для багатьох людей ця тема – зникнення близької людини – є дуже болючою.
Я б не сказала, що це якийсь надто драматичний вірш. Але різні почуття мають право на існування. Адже людина не може завжди перебувати в піднесеному стані. Тому й пісні, й вірші бувають різні – часом світлі, часом сумні. І це прекрасно, що кожен може обрати для себе саме те, що відповідає його емоціям у певний момент.
Які співпраці ви б хотіли мати в майбутньому?
Щодо співпраці – я безмежно щаслива і рада будь-яким творчим взаємодіям. Я завжди підтримую такі ініціативи й буду тільки "за", якщо хтось захоче продекламувати мій вірш чи створити на його основі пісню. Я відкрита до співпраці. У мене є велика мрія про одну співпрацю, яка для мене матиме особливе значення. Не знаю, чи вона здійсниться, але дуже хочу, щоб так сталося.
Що б ви хотіли, щоб люди відчували після прочитання ваших віршів?
Перш за все – катарсис, очищення, емоційне піднесення. Мені подобається, коли поезія впливає на людину, коли не просто читаєш і думаєш, що Гарно, а коли починаєш відчувати щось своє, знаходиш у рядках власні переживання. Вірші мають силу торкатися найглибших емоцій, допомагати їм вивільнитися. Часом людина боїться чи соромиться своїх почуттів, а поезія допомагає їх прийняти. У цьому сенсі вона навіть виконує роль своєрідного літературного психотерапевта.
Тому для мене дуже цінними є відгуки, коли люди діляться своїми особистими історіями, спогадами, які оживають завдяки віршам. Коли хтось пише: «Я згадала, як колись любила», – це неоціненно. Адже цей зв’язок між читачем, письменником і твором має унікальну магію. Він створює своєрідне коло енергії, яке замикається, надихає і дає нові сили творити далі.
А тим, хто пише, але боїться оприлюднювати свої твори, хочу сказати: перш за все, це потрібно вам самим. Як тільки ви це усвідомите, усе інше стане неважливим. Коли ви наважитеся зробити цей крок і випустите свої вірші у світ – це буде схоже на запуск повітряного змія. Ви його створили, відпустили – а далі просто спостерігаєте, як вітер підхоплює його, підіймає все вище. Це чисте задоволення, справжній кайф.
Авторка: Аліна Олійник
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
