5 січня 2024 року під час боїв за плацдарм Кринки на Херсонщині загинув український військовий Максим Вратський. У нього залишилися дружина Софія та маленький син Марк. За рік до своєї загибелі в розмові з дружиною Максим зізнався, що шкодує про те, що не пішов служити ще у 2014 році. Історією свого чоловіка Софія поділилась з Суспільне Одеса.
Історія кохання з першого погляду
Софія та Максим познайомилися в Одесі у 2018 році. Вона приїхала з Хмельниччини й спочатку почувалася самотньо у новому місті. Доля звела їх на вечірці, куди Софію запросила подруга.
"Я завжди говорила, що це було як у фільмі. Одеса мене не одразу прийняла. Тому я якось закрита була в собі, й подруга запросила мене на вечірку "Діти 90-х". Ми сходили туди, і Макс був знайомий її. Вона нас представила, і ми, ну, можна сказати, кохання з першого погляду. Ми одразу з тієї ночі почали зустрічатись, це була така пам'ятна дата, 2 червня 2018 року. Завжди ставили навіть паролі собі такі", — розповіла Софія.
Яким був Максим Вратський
За словами Софії, Максим був надзвичайно доброю, веселою та ерудованою людиною. Він ніколи не відмовляв у допомозі, мав багато захоплень та глибоко любив Україну.
"Макс був дуже доброю людиною. Він, знаєте, ніколи не відмовляв нікому. Він дуже веселий був, позитивний. Ця посмішка його — все сяяло навколо. Він дуже багато знав. Мені дуже цікаво було з ним, тому що він знав історію, захоплювався історією, завжди розповідав", — ділиться спогадами Софія.
Максим захоплювався історією України, архітектурою, особливо любив розповідати про Одесу, додала Софія. Також він займався бразильським джиу-джитсу (БЖЖ), мав коричневий пояс, а після загибелі йому посмертно присвоїли чорний пояс. БЖЖ було великою частиною його життя — він не лише сам тренувався, а й працював тренером.
"БЖЖ для нього було на першому місці. Я була на другому, БЖЖ на першому. Тому що він після роботи йшов на тренування. Він приходив додому об 11 вечора", — з усмішкою згадує Софія.
Життя до повномасштабного вторгнення
До війни Максим працював логістом-експедитором, мав профільну освіту водного інституту. Двічі ходив у морські рейси, але зрозумів, що це не його покликання. Софія працювала секретаркою в політехнічному інституті, а потім, за підтримки Максима, змогла професійно розвиватися далі.
"До повномасштабного вторгнення ми працювали з ним. Що я працювала, що він. Він працював логістом, експедитором логістом. Він завжди переходив з однієї на другу. Він навчався в цьому напрямку, у водному. І ми поставили дошку пошани на його честь. І він так і працював за спеціальністю", — каже Софія.
За словами бабусі Максима, він з дитинства мріяв бути військовим, хоча мав проблеми зі здоров'ям – у нього була лише одна нирка.
"Бабуся, наприклад, його розповідала, що він з дитинства мріяв бути військовим. Але оскільки в нього була одна нирка, його відмовляли від цього постійно. Каже: "Що з мене робите інваліда?" Я кажу: "У тебе ж одна нирка, як ти зможеш то-то робити?" Він казав, що "спортом я все життя займається, і нічого", — згадує дружина загиблого військового.
Початок повномасштабної війни
23 лютого 2022 року сім'я проводжала в рейс брата Максима Миколу. Вже тоді Максим передчував початок війни, хоча інші не хотіли в це вірити. Зранку 24 лютого родину розбудив дзвінок мами Максима з повідомленням про початок вторгнення:
"23 лютого Коля йшов в рейс. Це останній рейс був, з Одеси, який відправлявся. І ми всі його проводжали. В аеропорту стоїмо, і всі заговорюють за цю війну, що цього не буде, бо були вже чутки до цього. Макс одразу сказав, що ось побачите, що все буде. Ми приїхали додому, лягли спати. Все було нормально. Зранку на роботу збиралися. І дзвонить о п'ятій ранку його мама, і каже, що війна почалася".
Рішення піти на фронт та військовий шлях
Спочатку Максим пішов волонтерити, Софія приєдналася до нього – вони разом сортували речі, плели маскувальні сітки. А потім, 12-13 березня 2022 року, чоловік вирішив вступити до територіальної оборони, попри прохання дружини цього не робити.
"Він казав, що піде в територіальну оборону. Я кажу: "Макс, будь ласка, нічого не підписуй. Я тебе прошу". Я почала плакати. На наступний день він у формі приходив. "Я підписав контракт". Ну, мама в паніці. Бабуся теж не знає, що їй говорити... А він каже: "Потрібно щось робити. Я не можу сидіти". Він не та людина, яка буде просто сидіти й спостерігати за всім, що твориться тут", — зазначила Софія.
Максим спочатку служив у Приморському районі Одеси, потім в Одеській області, Миколаївській області, а згодом на Херсонщині, де й загинув. Спочатку він був у 126-й бригаді, а потім перейшов до "Бузького гарду" з Миколаєва, де став мінометником, розповіла Софія.
Останнє прощання та загибель
На новий рік 2024 Максим приїжджав додому. Прощання було особливо важким, ніби передчуваючи біду, згадує жінка:
"Він був з нами на Новий рік. Відсвяткували все. І я пам'ятаю, що дуже було таке тяжке прощання. Ми ніколи так не прощалися. Він завжди з посмішкою. "Все буде добре. Не переживай", — він мені говорив... І потім бабуся заплакала. Він якось так попрощався з нею також на сльозах. Ми виходимо на вулицю і я починаю з ним плакати. От він плаче, і я плачу".
Хоча Максим мав можливість комісуватися через проблеми зі здоров'ям, він не хотів цього робити, пояснюючи, що в багатьох його побратимів також є сім'ї, але вони продовжують служити.
4 січня 2024 року Максим повідомив Софії, що їде лагодити "Старлінк". Того дня ввечері він написав їй, що все гаразд і він повернувся. Вранці 5 січня він востаннє написав дружині. А 7 січня Софія дізналася про його загибель.
"Він пише до мене, що "Старлінк", погано працює... Пише о 4 ранку: "Я вже на зв'язку, я вже на місці". Нарешті можу лягти спати. І пише до мене: "Не хвилюйся, все буде добре. Я тебе кохаю. Тихої спокійної ночі вам з Марком", — згадує Софія.
Про загибель коханого Софії повідомив його дядько. За словами жінки, тіло Максима довелося відкопувати під обстрілами протягом доби. Вона впізнала чоловіка за зубами, оскільки його тіло було сильно пошкоджене:
"Я пам'ятаю, дзвінок у двері. Відкриваю і бачу дядька Макса. Я дивлюся на його лице, я одразу все зрозуміла, що і як. Я пам'ятаю, мені викликали швидку, щоб мене якось привезти до тями. ...Там не було тіла, взагалі. І потім мені показують його зуби. Я по зубах його вже впізнала".
Пам'ять про Максима
Софія вирішила зробити собі татуювання, ідентичне рукаву Максима, щоб зберегти частинку чоловіка з собою:
"Це не життя, це існування без нього. Я його настільки кохала і кохаю досі, що для мене це існування просто. Це як мою частину душі вирвали. Постійно хочеться залишити пам'ять про нього. Щоб не тільки я знала його такого, щоб багато хто згадував про нього і пам'ятав. Навіть ті, хто його не знали, щоб знали, який він був людина".
Разом із братом Максима та його друзями Софія заснувала спільноту "Max_on", яка продовжує допомагати військовим. Після війни вони планують розширити напрямки допомоги й підтримувати ветеранів, дітей-сиріт та тварин.
"З Макса братом та його друзями ми спільноту свою заснували. Зараз збір пам'яті у нас — збираємо також для бригад вже різних, кому що потрібно... Ми після війни сподіваємося, що війна закінчиться колись, і хочемо цю спільноту зробити більш волонтерською для ветеранів війни, для дітей-сиріт, і також для тварин, щоб збори організовувати і якось допомагати. Сподіваємося, що закінчиться ця війна коли-не-коли", — розповіла жінка.
У пам'ять про Максима також встановили дошку пошани в університеті, де він навчався. Софія намагалася домогтися перейменування вулиці на честь чоловіка, але отримала відмову через відсутність у нього певних нагород, хоча, за її словами, Максим має орден "За мужність".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
