Харків’янин Андрій Скорбатюк воював у 3 штурмовій бригаді. У січні 2023 року неподалік Бахмута захисник отримав важке черепно-мозкове поранення та впав у кому. Медикам вдалося врятувати його життя. Зараз захисник відновлюється у центрі в селі Модричі на Львівщині. Андрій вже почав говорити і знову вчиться рухатись. Увесь цей час з пораненим військовослужбовцем перебуває його дружина Світлана.
Більше про історію військового дізнавалося Суспільне.
Андрій Скорбатюк був десантником 3 штурмової бригади. Чоловік пригадує свій останній бій біля села Кліщіївка на Донеччині.
"Ми з хлопцями стримували наступ російських військ кулеметами. І ми в останній момент побачили, що з лісосмуги вийшли мінометники. Ну це було вже пізно. І нас “накрили” мінометами. Мене хлопці витягували з ями, я в яму впав. І я кричав: “Киньте мене. Мені вже все”. Не кинули, витягнули", — каже Андрій Скорбатюк.
У військовослужбовця діагностували важку черепно-мозкову травму, також були поранені обидві руки.
"Добу не було зв'язку з ним і згодом мені повідомили, що він у реанімації в Мечникова, в Дніпрі. Нас пустили з донькою на кілька хвилин і ми просто стояли і плакали. Був шок. Мені казали, що він дуже важкий. Він був у комі місяць. Мені казали: “Викликайте батюшку”. А я думаю: “Який батюшка? В нас не буде похорону! Він сильний, я знаю!" — розповідає дружина захисника Світлана.
Десантник проходив лікування у Дніпрі, Києві, Львові та Ужгороді. Йому встановили спеціальну пластину, аби закрити дефект у черепі.
"Коли прийшов до тями, там був просто погляд крізь мене, жодних рухів, у нього були поранені дві руки, він лежав у гіпсі. Ти не розумієш, чи бачить він тебе, чи розуміє, хто біля нього, там нічого не розумієш спочатку. Це вже потім ти вчишся з цим жити, ловити кожен момент, кожен його погляд, емоцію", — ділиться Світлана Скорбатюк.
Коли чоловік опритомнів, у нього почалися провали у пам’яті. Пригадувати епізоди з життя йому допомагає Світлана.
"Ми питали, як він почав балакати, скільки йому років. А він: "36". Я говорю: "Тобі 42". Він каже: “А де я був?” І все… Він взагалі не пам'ятав 6 років свого життя, не пам'ятав, що війна, що померла мама і бабуся. Він не пам’ятає останньої роботи, де він працював. Він працював на заводі в Харкові, завод Фрунзе. І там вони з металу все робили. Він не пам’ятає, що він там працював. Але коли ми їдемо, а вони робили там такі урни з дірочками, він каже: “Оце я робив на роботі”, — говорить жінка.
Зараз захисник проходить реабілітацію у центрі "Модричі" на Львівщині. Поруч з ним завжди є дружина. Світлана каже, що звільнилася з роботи у швейному цеху, аби доглядати за чоловіком.
"Моє життя — тут, біля нього. Шість днів на тиждень ми працюємо. В нас є розклад: кінезіотерапія, басейн, ерготерапія, масажі, процедури. Ти живеш цими рухами малесенькими: десь там ковтнув, десь щось сказав, поворушив пальцем, якийсь маленький рух — і ти цим надихаєшся. Прогрес колосальний, що можна казати, як не було жодних рухів. Потрошки говорить, рухається, але не ходить. Ліва сторона потрошки запускається, але він її не відчуває", — говорить Світлана Скорбатюк.
У бійця є прогрес, каже сестра релігійного згромадження та ерготерапевтка Катерина Бачинська.
"Працюємо з Андрієм над гнучкістю мислення і також над лівою рукою. Рука почала давати активний рух десь сім місяців тому. Світлана дуже в цьому допомагала. Вона не жаліла, вона стимулювала", — каже Катерина Бачинська.
Сам Андрій Скорбатюк розповідає, що мотивації стати на ноги йому також додає думка про те, що у майбутньому хоче відсвяткувати весілля доньки.
"Ні кроку назад, йти тільки вперед, не падати духом! Десантники стопроцентно не здаються!" — підсумовує військовослужбовець.
Світлана закликає усіх дружин військових, які пережили подібне, продовжувати боротися та не втрачати надії:
"Головне — вірити. Вірити просто в те, що він у вас сильний. І все буде. Без віри нічого не може бути. І ніколи не жаліти ні про що".
