Спортсмени Львівщини повернулися з Паралімпіади-2024, серед яких — срібна призерка Наталія Морквич. Вона — чемпіонка світу з фехтування на візках. Виборола "срібло" Паралімпійських ігор-2024 у Парижі у складі збірної українських шпажисток.
Суспільне поспілкувалося з Наталією Морквич.
"Я була дуже активною дівчинкою, дуже любила футбол, кататись на велосипеді. Спорт мені завджи подобався, але я ніколи не займалась ним професійно. У свій час я жила в горах, Карпатах, це також були санки, велосипеди, з хлопцями різні ігри, я дуже була активна, дуже мені це подобалось", — каже Наталія Мокрвич.
Спортсменка розповіла про той день, коли внаслідок аварії вона втратила ногу:
"В мого друга Тараса був скутер, це було дуже круто і я хотіла, щоб він покатав мене на ньому. Сіли, їдемо, ми мали доїхати до певної точки, це було в районі Білогорщі, і розвернутись, але щось ми вирішили поїхати далі. Їдемо і рівняємось з зустрічною машиною, нам назустріч вилітає автомобіль на великий швидкості. Через те, що дорога була вузькою, Тарас не зміг швидко зреагувати і автомобіль зачепив ліву частину скутера, на якій я сиділа", — розповідає Наталія.
За словами фехтувальниці, після аварії вона не втратила свідомості. Побачила повністю розтрощену ліву ногу, яка трималася лише на шкірі.
"Я телефоную до свого брата, якого бачила до 10 хвилин, кажу, що я без ноги, а він каже: "Ти що, смієшся? Я тебе тільки що бачив". І кидає трубку. Мама на той час не була в Україні, тоді я телефоную до тата і розповідаю йому, яка ситуація. Звісно, всі оперативно приїхали, але швидка дуже довго їхала", — ділиться спогадами Наталія Морквич.
Наталія каже, що після того, як вона прийшла до свідомості, біля неї нікого не було. Жінка довго не могла змиритися з тим, що в неї більше немає ноги.
"Я лежала під крапельницями, руки були сині. Я хочу порухати пальцями, а їх немає. Я пам’ятаю, що я ледь підіймаю голову, хочу подивитися і бачу, що ноги немає. Я не готова була прийняти оцю реальність, в мене почалася істерика, сльози, крики. Я бачила, як моя мама вечорами плаче. Я не знала, як мені жити далі, але мені було 15 років, я ще була дитиною. Але найбільше мені не хотілось бачити, як плачуть мої батьки, я не хотіла бути для них тягарем. Я розуміла, що якщо я зараз замкнусь, якщо я зараз нічого не буду робити, то це в першу чергу буде найгірше для моїх батьків", — розповідає Наталія.
Фехтувальниця каже, що спочатку вона дуже боялася сідати на крісло колісне, але завдяки підтримці тренера зуміла перебороти свій страх.
"Коли я встала на протез, пішла на перше тренування і я бачу ці візки фехтувальні — в мене такий страх. Я людина ходяча, чому я маю сідати на цей інвалідний візок? Тут приходить Андрій Демчук, в якого теж ампутація, він сідає на візок, там ще один хлопчик теж сідає на візок. Дивно, як це вони так собі дозволяють сідати на інвалідний візок? Мені було соромно відмовити тренеру, що я не прийду на тренування. Я пам'ятаю, як приходжу і тренер дає мені рукавички, дає мені рапіру, станок. І мені не хочеться це робити, але я якось це пересилила", — говорить Наталія Мокрвич.
Як каже Наталія, тренерка одразу їй сказала, що вона буде хорошою фехтувальницею. Спортсменка розповіла про свою першу Паралімпіаду:
"Це були Паралімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. Це була моя перша Паралімпіада. Їдучи туди, всі мені говорили, що я точно буду переможницею. Це десь настільки тиснуло, тому що я чемпіонат Європи виграла і від того відштовхувались, мабуть, тренери, перед Європою в мене теж були змагання, де я добре виступила, і, мабуть, вони від того відштовхувались, що якшо я так добре виступаю, то я точно завоюю медаль. Але я відчувала вже їдучи туди, що я повернусь без неї", — каже Наталія Морквич.
Наталія Морквич також поділилася своїми емоціями через російський обстріл Львова, який трапився 4 вересня. Тоді проходила Паралімпіада в Парижі:
"Я добре пам’ятаю, перший день я виступила і саме вночі я прокидалась від дзвінків свого чоловіка. Від того, що відбувалось у Львові, дуже важко зібратись. Це був останній день фехтування. Кожна з нас виклалась навіть не на сто, а на двісті відсотків, тому ми завоювали цю медаль".
Наталія Морквич розповідає, що у неї бувають моменти, коли хочеться піти зі спорту. Це часто буває через проблеми зі здоров'ям.
"Інколи хочеться просто все кинути, тому що вже немає сил. У мене доходить до такого, що я нахиляюсь і не можу розігнутись, тому що спина настільки болить, що я просто не можу встати. Таке було на змаганнях, мені робили уколи, масажі, тейпували. Я просто не могла навіть спати від того, наскільки мене боліла спина, але ми про це не говоримо, тому що кожен спортсмен знає, що за цією медаллю стоїть", — каже Наталія Морквич.
Наталія говорить, що їй важливо донести до людей те, що українські чоловіки та жінки, які йдуть на фронт, роблять свідомо свій вибір і у цьому — їхня сила духу.
"Інколи говорять, що я молодець, що я сильна духом, але це неправда. Я завжди хочу донести людині, що в мене не було вибору, мене ніхто не запитав, хочу я так жити чи не хочу. Просто так трапилось і вже вибір був мій, як жити. А хлопці, які йдуть захищати нас, дівчата, які захищають нас, вони роблять свідомо цей вибір. Вони знають, що ідучи туди з ними може трапитись будь-що. Чи готові вони до цього? Можливо, не всі усвідомлюють, але вони роблять це свідомо і я вважаю, що тут сила духу", — зазначила спортсменка.
Наталія Морквич каже, що головне зараз — щоб закінчилась війна, щоб кожна мама дочекалася своїх рідних, щоб вони повернулися живими.
