Уляна Бородіна разом з чоловіком-військовослужбовцем Євгеном рік жила в Сімферополі, дев’ять — у Севастополі. У 2014 році родина була вимушена залишити дім в Криму та виїхати на Львівщину. Тут вони виховують трьох дітей.
Про переїзд, війну, виховання трьох дітей та поїздки чоловіка на передову Уляна Бородіна розповіла Суспільному.
42-річна Уляна народилась у місті Городок, що на Львівщині. Євген Бородін, якому 44 роки, ріс і навчався у Миколаєві, хоч народився в РФ. Познайомилась пара у Львові, коли в Євгена був випускний в Академії сухопутних військ. Через кілька місяців із Сімферополя, де служив чоловік, його скерували до Львова на підвищення кваліфікації. Зустрівшись знову, пара більше не розлучалась. Уляна та Євген разом вже 18 років.
“Перш ніж відгуляти весілля ми зустрічались три місяці. Саме стільки Євген був у Львові. Незадовго до того я була в Криму. Пам’ятаю, як тоді сказала, що тут ніколи б не жила. А вже через півроку стояла із валізами на вокзалі, бо їхала до коханого чоловіка”, — пригадує Уляна Бородіна.
Рік пара прожила в Сімферополі, згодом чоловіка перевели у військову частину, що в Севастополі. Уляна народила сина, згодом вийшла на роботу: працювала діловодом у тому ж дошкільному закладі, який відвідував син.
У 2014 році життя сім’ї Бородіних кардинально змінилось. Російські війська вторглись у Кримський півострів. Чи залишатись, чи ні, каже Уляна, навіть не думали.
“Щойно почались масові заворушення, чоловік передзвонив з військової частини і сказав збирати речі. Спочатку до Львова ми відправили сина, самі з чоловіком у Севастополі перебували з три тижні: жили і спали на матрацах, а речі чекали у машині. Виїхали щойно як отримали наказ з військової частини”, – розповідає Уляна, додаючи, що частина, де служив чоловік, здалась останньою.
Із валізами 10 років тому сім’я перебралась до батьків у Городок, що за 30 кілометрів від Львова. У великому будинку, який поділений на дві частини, розмістились усі. Щоправда, як розповідає жінка, в чоловіка не було планів тут залишатись, він розглядав варіанти жити в Миколаєві чи Кропивницькому.
“Цього разу я сказала чоловіку: я 10 років їздила за тобою, тепер послухай мене. Євгену знайшлась посада у Львові і так ми тут залишились”, – пояснила вона.
Зараз Уляна і Євген виховують трьох дітей: 17-річного Нікіту, який навчається у коледжі від університету “Львівська Політехніка”, 9-річного Віктора, який ходить у третій клас, і Маргариту, якій нема ще чотирьох років. Вона відвідує садок.
Коли почалась повномасштабна війна і чимало людей почати мігрувати на Захід України, жінка допомагала їм чим могла: речами, продуктами харчування. Каже, що через те, що сама вимушено покинула дім, втратила речі, ночувала на матрацах, то як ніхто розуміла цих людей.
У зону бойових дій Євген Бородін їздить з 2014 року. За час повномасштабної війни на передовій був двічі, решту часу служить у Львові у Військовій службі правопорядку України. Як розповідає Уляна, зараз діти батька бачать частіше. Коли їх тато їде на фронт, переживають, хоч стараються максимально не показувати цього.
“Коли чоловік їде на війну, я налаштовую себе і дітей лише на позитив. Стараюсь не плакати, показую усім, що все буде добре. Думати про погане дітям забороняю. У принципі вважаю, що дуже важливо правильно і позитивно себе налаштувати. А ось коли вже чоловік вертається, то діти можуть дати волю – і плачуть, і розказують про всі свої переживання”, – ділиться Уляна.
Удома, зі слів жінки, про війну вони стараються не говорити та не питати: “Що там на службі?" На будь-які питання дружини чоловік завжди відповідає : “Усе добре”.
“Про війну швидше можу поговорити з кумом, але не з чоловіком. А навіщо? У нас з ним багато інших тем для розмов. Я його кохаю, ним пишаюсь, нехай робота у нього залишається на роботі. Враховуючи час, в який живемо, я таки повірила чоловікові, що справді в Україні все буде добре”, – додає Уляна Бородіна.
