Лікар Данило Лісняк пропрацював в окупованій росіянами Бучі понад два тижні, поки не евакуювався з усім колективом. 22 людини і вдень, і вночі приймали пацієнтів у відділенні інтенсивної терапії Ірпінської центральної міської лікарні. Данилу — 64 роки. Він завідувач відділення. Каже, що у цій лікарні все його життя — він працює в ній з 1979-го. Далі — його історія в проєкті Суспільного про лікарів на війні.
"Літак над нашим будинком в Ірпені пролетів зранку 24 лютого. Я прокинувся. Ми звикли до літаків, тут поряд аеродром гостомельський, і вони завжди над нами, але не такі — транспортні, великі ті, що в Гостомелі. А цей пролетів і після одразу стався вибух. Стало все зрозуміло.
"Хтось вийшов кави попити, в нього вистрілили. Інший покурити на балкон вийшов і так само вистрілили в нього. Отакі у нас були випадки".
Приїхав на роботу. Треба було йти працювати. Для нас стало великою несподіванкою те, що росіяни на третій день вже були тут. І те, що вони в перший день уже висаджували десант. Тут аеропорт — пару кілометрів напряму. Нам з вікна було видно, як ті вертольоти залітали. Літали колами".
"Яку вам таблетку дати?". Мені, каже росіянин, таку, щоб я випив, заснув і прокинувся в Кемерово".
Життя відділення, розповідає Лісняк, не змінилось, бо треба було працювати з пацієнтами, не дивлячись на обставини. У роботу включились всі: лікарі, медсестри, інтерни.
"Зранку планірка, обхід по відділенню. Потім призначення для лікування. Якщо хтось надходив — оперували в операційній. Багато надходило, багато оперували. І на три операційних одночасно оперували інколи.
У перші дні були наші військові, Тероборона. Вогнепальні поранення. Далі, вже коли окупація почалася, пішли цивільні. Росіяни по них стріляли. Ну і знаєте, як люди ж не звикли жити за умов війни. Хтось щось підняв із землі, а воно вибухнуло. Хтось вийшов кави попити, а в нього вистрілили. Інший покурити на балкон вийшов і так само вистрілили в нього. Отакі у нас були випадки.
А потім стали вже надходити із застарілими пораненнями — два дні, три не випускали з підвалів дітей. Дівчинка була з Гостомеля без руки. Росіяни її три дні не випускали. Вогнепальне поранення голови уламками — теж дівчинка маленька була, 9 років, здається. Так само не випускали одразу. Хлопця привезли, джгут на нозі три дні пролежав, нога — чорна. Гангрена. Отак і працювали. І вночі, і вдень. У нас така робота – коли привезуть, тоді і працюємо".
Читайте також: "Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля
Лікар також згадує про те, як доводилось рятувати і росіян.
"Були й "орки". Один помер з опіками — капітан, не пам’ятаю його прізвища. Дуже плакав. Казав: дві дівчинки в нього в Кемерово. Говорю: "Якого біса ти тут, чого ти приїхав, що ти тут забув?". А він: "Нам сказали, мы на учения". Росіян, яких ми прооперували і вони вижили, забирала поліція. Їхня.
Коли вони заїхали сюди вперше на танку, то пішли по лікарні. Більш-менш адекватні були. Кажуть: "Нам треба оглянути лікарню". Ну, огляньте. Знаєте, я вже доросла людина і все розумію: і що таке війна, і що буває на війні. Але злякався. Не за себе: за себе — то таке діло. Хоча почуття страху в людини — це нормально, тільки дурні нічого не бояться. Але я за дівчат (медсестер, – ред.) злякався. Ми сховали їх одразу в ЕКГ-кабінеті.
Хірурги мені розповідали, як офіцер їхній пігулку попросив. Каже: "Таблетки є у вас?". "Яку вам таблетку дати?", — запитує колега. Мені, каже, таку, щоб я випив, заснув і прокинувся в Кемерово. Оце вони так воювати хотіли.
Попередили нас, що вони відповідальні за окремі зони, і в їхній зоні нам у принципі можна пересуватись. А там, далі, каже, ми ні за що не відповідаємо. За трасу, в іншу сторону. Отак ми і жили, і працювали. Наш директор пояснив їм, що це лікарня, і що й ваші тут були, і можуть ще бути. Якщо військовий поранений, то він підпадає під Женевську конвенцію. Мусимо його лікувати, куди діватись. Не дуже хочеться, але мусимо".
Данило згадує, що морально найважче було по декілька днів не виходити на зв’язок з рідними. Особливо медсестрам, чоловіки яких воювали.
"Мої-то діти були тут, зі мною. Хоча дружина теж буквально тікала з-під обстрілів, річку Ірпенку фактично вплав форсувала. Теж не знав, що і як з нею, зустрілись вже коли ми евакуювались.
Як взагалі так могло статись, що росіяни вже на третій день були тут? Але якось так сталось. Оце було важко. А так — робота є робота. Поки вона є, ти не думаєш ні про що. А коли вже поза роботою, то думки якісь з’являлися. Але ми трималися. Кажуть, що наша армія тримається на сержантах, а медицина — на жінках. Усі медсестри мужні, сильні. Отакі в мене дівчата".
Читайте також: "Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову
Відділення інтенсивної терапії евакуювали 11 березня. Спершу вивезли дітей та тих, хто міг сам пересуватись. На наступний день колона швидких забрала лежачих хворих, а потім за домовленістю керівництва з лікарні вивезли медичний персонал та адміністрацію.
"Усі діти, прооперовані у нас, вижили. Зараз в Італії лікуються, ще десь, не пам’ятаю. Нам пощастило: багато лікарів, що у мирний час працювали в Києві, живуть в Бучі, Ірпені. У нас, наприклад, тут був нейрохірург з Києва. Судинний хірург був. Якщо би не вони, не знаю, чим би воно закінчилось у випадках, де черепно-мозкові травми були у дітей. Та і у дорослих теж — з уламковими пораненнями голови. Вони оперували і всі вижили".
Біля церкви у Бучі директор лікарні домовився про поховання пацієнтів, які померли з 24 лютого у лікарні. До неї також звозили й тіла загиблих з вулиць. Спочатку, згадує Лісняк, їх тримали у морзі — пакували в пакети і складали "штабелями". Але коли у березні потепліло, зрозуміли, що тримати їх так не можна. Тому поховали біля церкви. Відспівав місцевий священик.
"Були, на жаль, і такі, кого не вдалося врятувати. Ми намагались, але… Тим більше, коли масово надходять, то є правило в умовах військового часу, що треба надавати допомогу людині, якій можна допомогти. А там, де не можеш, надаєш паліативну допомогу. Ще хірург Пирогов казав: біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить. А якщо травма несумісна з життям, на жаль… Просто несумісна. Важкий вибір, але мусиш. Хоча намагались усім допомагати".
Читайте також: "Змушували підписати, що ми жертви воєнних злочинів України" — історії депортованих з Маріуполя
Після евакуації Данило Лісняк поїхав у Нововолинськ. Деякий час працював у місцевій лікарні. Але коли оформився на роботу, одразу сказав директору, що за першої можливості повернеться в Бучу. І повернувся. Уже майже місяць знову на робочому місці.
"Те, що росіяни зробили з Бучею, з Ірпенем — жахливо. Але я від них іншого й не чекав — я раніше трохи цікавився тим, що відбувається в Росії. А у своєму колективі я ніколи не сумнівався. Професія лікаря, медсестри, медичного працівника загалом — це не професія, а спосіб життя. Я так живу і не уявляю, як можна інакше.
У мене за плечима Чорнобиль. Я там тиждень відпахав з 27 квітня 1986 року. Було таке смт Поліське, я там працював. Я це не сприймаю як подвиг, і те, що зараз, не сприймаю. Просто робота. Хіба якщо я взяв би гранату і пішов росіян підривати, то, може, то був би подвиг. Дурний, правда. Подвиг буває там, де немає нормальної організації. Тоді людям доводиться робити подвиги. А там, де нормально організована праця, це просто робота".
Читайте також
Росіяни заходили розслаблено, саме тут був перший бій — інтерв'ю з мером Ірпеня Маркушиним
"Необхідно наробити дірок в російських кораблях" — екскомандувач армії США у Європі
