Суспільне розпочинає проєкт про лікарів на війні. Хірурги, кардіологи, ревматологи, санітари, лікарі швидкої — ті, які залишилися на тимчасово окупованих територіях та під обстрілами росіян рятували життя військовим і цивільним. Перша історія — про хірурга Вячеслава Преподобного із Ворзеля Київської області. Це селище біля Бучі. В березні там були бої та Ворзель постійно обстрілювали російські війська. Одного дня Вячеслав вийшов після чергового обстрілу з дому і наступні тижні оперував важкопоранених, яких привозили до пологового будинку.
Лікаря-хірурга Вячеслава Преподобного війна застала вдома у Ворзелі. Зранку 24 лютого він з дружиною виїхав із селища на роботу в Київ, але через вибухи та обстріли вони були змушені повернутись. Вячеслав згадує перші дні вторгнення: російські вертольоти у небі, які прямували у Гостомель, бомбардування центру селища, зруйновані приватні будівлі. У ті дні він та дружина Наталя під час обстрілів ховались у підвалі або у шафі. Вячеслав каже, вона була своєрідною "капсулою безпеки". 3 березня у Ворзелі почались вуличні бої. Спочатку зник зв’язок, потім вода, світло і газ.
"На операційному столі лежав Саша. У нього було поранення в хребет"
"Ми були наче в інформаційному вакуумі, не знали, що відбувається. Лише по звуках стрілянини і знаючи, де що розташоване у селищі, розуміли, звідки стріляють: де наші, де росіяни і як вони переміщуються. І ставало зрозуміло, що росіян стає більше й більше, а наші віддаляються.
Після обстрілу 3 березня я вийшов на вулицю. Бачу, їде машина. Здивувався — що це за сміливець? Авто зупиняється біля мене. За кермом Валера, місцевий тероборонівець: "У нас поранений, поклали в пологовий. Шукаємо хірурга, його прізвище Преподобний". А я кажу: "Так це ж я". Пішов до дружини, запитав, чи поїде вона зі мною в лікарню. Наталя погодилась. Їхати в той день Ворзелем був ще той ризик.
На операційному столі лежав Саша. У нього було поранення в хребет. Це був мій перший пацієнт. Коли я погодився їхати в лікарню, то не думав, що моє перебування там затягнеться. Я ще Валері казав: "Я прооперую, а ти нас потім привезеш додому". Але як заїхали 3 березня, то додому потрапили з дружиною лише 11-го".
Вдома у лікаря лишились дві собаки і чотири коти. Одного дня Вячеслав вирішив поїхати їх нагодувати. Але дорогою натрапив на російські БТРи і атоматників. Тікав від обстрілу селищними вулицями і підвороттями санаторіїв. Намагався навіть перелізати через паркани приватних будинків, але каже: "Зрозумів, що не спортсмен". Вирішив прориватись лісом, зрештою дійшов до дому батьків, а за декілька днів повернувся у пологовий.
"Поки мене не було у лікарні, до нас поступила дівчинка. Її тато намагався вивезти сім’ю з якогось, вже не пам’ятаю, села. Хтось їм сказав, що формується колонна, він начепив на машину ці білі ганчірки, написав "діти", намагався проскочити, але машину розстріляли. Куля потрапила дочці в голову. З цією дівчинкою мені було найскладніше працювати. Я не оперую дітей і намагаюсь обходити такі випадки, бо це зовсім інший рівень відповідальності. Це як бути гінекологом, коли ти працюєш одразу з двома людьми — мамою і дитиною. Я не зміг би працювати гінекологом чи педіатром. Вони — в постійному стресі. Але тут мені довелось отримати таку пацієнтку. Пуля зачепила тканини її головного мозку.
Разом з дівчинкою привезли молодого хлопця з пошкодженням стегнової артерії. Я вже нічим не міг допомогти, бо почалась гангрена. Без мене намагались щось зробити, познімали джгути і — отримали масову кровотечу з падінням гемодинаміки і втратою свідомості. Потім кінцівка почорніла. Підтримували його, робили детоксикацію, давали антибіотики, протизапальні препарати. Життя йому врятували, але кінцівку врятувати не вдалось. За три доби приїхала перша машина евакуації і ми його, дівчинку і Сашу вивезли в першу чергу".
"Під час обстрілів усі вибігали в коридор і падали на підлогу"
Вячеслав – єдиний лікар-хірург, який залишився у селищі. Пологове відділення було заповнене породіллями, у відділенні гінекології розміщували пацієнтів з вогнепальними чи осколковими пораненнями. Таких за період окупації поступило вісім. Усі цивільні. Очікували і військових, але їх не було — ні з тієї, ні з іншої сторони. Лікар розповідає, що і персонал лікарні, і пацієнти пережили окупацію "достойно". Каже, ніхто не панікував, кожен розумів свою роль, що, коли і як має робити.
"Перше, з чим ми стикнулись, — дефіцит кисню. Треба наркоз давати, а у нас кисню немає. У нас же поряд пологовий зал, там часто операції, кесарів розтин, постійно кисень потрібен. Ми дуже боялись, що не вистачить. Натомість з розчинами та медикаментами проблем не було. З цим дуже сильно допомагала місцева Тероборона. Як і з їжею й з водою.
А ще поки був сніг, ми збирали його лопатами у великі лікарняні каструлі і топили на воду. Або збирали дощову. У нас ще Будинок маляти поряд, їх не одразу евакуювали, так ми їм віддавали дитяче харчування. Його теж доставляла Тероборона.
Персонал жив у будівлі пологового. Медсестри робили перев’язки, спостерігали за динамікою, заповнювали листки лікування. Допомогти, перев’язати, поставити катетер – життя звичайного стаціонару. Тільки усі пацієнти з кульовими пораненнями.
Обстріли були постійні — і авіація працювала, і артилерія. Ми намагались не дивитись у вікна. На жаль, ні підвалу, ні бомбосховища на території лікарні немає. Тому під час обстрілів усі вибігали в коридор і падали на підлогу. Вночі, хто більш сміливий — спав у палаті, всі інші — у коридорі".
"Я тобі зараз плече прострелю чи, може, коліно"
Узимку 2018-го Вячеслав працював як польовий хірург в зоні ООС. Оперував у "червоній" зоні в селищі Новий Айдар. Але згадує, що навіть там в нього не було настільки складних для нього пацієнтів, як у Ворзелі.
"Критичних з передової тоді відправляли в лікарні Лисичанська чи Сєвєродонецька, а до мене вже більше "битові": бензопилою поранився, впав з БТРа, кровотечі. Військові хворіють, повірте мені, і гемороєм теж, наприклад. Міннорозривних травм чи кульових поранень в мене було тоді мало. І там було трохи простіше, бо багато лікарів поряд, можна порадитись, скликати консиліум. А тут у Ворзелі я був один. Насправді хворий з перитонітом чи перфомативною виразкою не дуже відрізняється від пацієнта з пораненням від кулі. Але я говорю швидше про прийняття рішень. Я мав уже досвід у зоні АТО, я порожнинний хірург і знаю, як оперувати такі випадки, але все ж, коли пацієнт з кулею в голові або у хребті, або в грудній клітині — це складнувато".
Документи, які будь-яким чином пов’язували Вячеслава з військовими — а він голова спілки ветеранів АТО у Ворзелі, — вони з дружиною спалили. Частину з них та мішок з українською військовою формою сховали в недобудованому сусідському домі. Вони знали, що в селищі шукають громадських активістів та людей, пов'язаних з українськими силовими структурами. Але зустрічі віч-на-віч з росіянами лікарю уникнути не вдалось. Одного дня вони з другом вирішили перевірити будинок Вячеслава. Троє російських військових саме в це час розпилювали поряд сусідську машину та помітили їх.
"Поставили нас на коліна. Я помічаю, що поряд з нами якась калюжа. Один з росіян кричить: "Це ваші коктейлі?". А в мене на слово "коктейль" асоціація перша з алкоголем. Не зрозумів про що він. Але Вітя одразу збагнув, каже: "Ні, не наші". Я дивлюсь, а там розбиті пляшки з ганчірками. Починаю розуміти, що це хтось наробив коктейлів Молотова і покинув їх тут. Росіяни наставили на нас автомати і натиснули на гачки. Клац. Я розумію, що ми живі. Потім один дістав пістолет, каже: "Я тобі зараз плече прострелю". Потім підставляє до коліна, каже: "Ну, чи, може, коліно". А ще один облив нас бензином з уцілілої пляшки і каже своїм: "Відійдіть, я зараз просто їх спалю". Починає кидати сірники, а вони у повітрі тухнуть. І тут я йому кажу: "Я лікар". І якось воно спрацювало. Він каже: "Нам треба сильні знеболюючі, наркотики". Я кажу: "Пішли, знайду вам щось, я живу за пару метрів. Наркотиків немає, але звичайні знеболюючі зараз спробуємо знайти".
Коли зайшли додому, я бачив, як перший росіянин, той, що стріляв нам в лоб, поміняв патрон в автоматі. Я зрозумів, що вони, мабуть, вставляють холості, щоб так лякати людей — саме для таких розмов з місцевими. Його звали Ваня, з Воронежа. Я зараз усі фотографії передивляюсь, щоб спробувати його впізнати. Мені з прокуратури вже прислали, і кореспонденти теж. А інший — Фарік, погоняло "Фара", він грузин. Каже мені: "Якби мій батько побачив, що я тут в Україні, то вбив би мене". А третій, Діма, мовчун був, майже нічого не казав. Тільки питає: "Золото, гроші, зброя є?". мене була стара, ще дореволюційна хороша рушниця — віддав її.
Потім помітили мою машину. І забрали її. На радощах нам навіть телефони віддали. Хоча у нас якщо ловили з телефоном, одразу розстрілювали. Я свій телефон ховав, бо знімав з першого дня і мені було важливо, щоб відео не загубились. Я перекидував частину на ноутбук, частину на флешки. Думав, навіть якщо зі мною щось станеться, то хтось це відео обов’язково знайде. Для мене було важливо, щоб це воно потрапило в ефір, щоб люди побачили, що у Ворзелі відбувалось.
Читайте також
"Бийся, тікай або завмри" — як життя в умовах війни впливає на психоемоційну стабільність людини
