Фотокореспондентка Суспільного Єлизавета Серватинська працює у Києві та області, висвітлюючи вторгнення Росії. За останній місяць вона зробила сотні знімків, які засвідчують не лише руйнування міст та сел, але й вбивства мирних жителів. У Бучі Ліза задокументувала тіла цивільних людей на вулиці Яблунській, зокрема, Ірини Фількіної, яку пізніше опізнали за яскравим манікюром. А у Бородянці – фото вже віральної “шафки”, що тримається на стіні зруйнованого будинку. Про свою роботу та речі, які дають сили рухатися далі після побаченого — в авторській колонці Лізи.
Я зробила це фото у Бородянці 6 квітня 2022 року. Рятувальники лише почали розбирати завали. Камінець за камінцем перебирали цілі будинки, що перетворились на попіл. Під завалами не було ознак життя. Під’їзд другого будинку на в’їзді в місто, куди ще не дійшли рятувальники був повністю знищений снарядом. Ми з колегою зайшли у двір, сфотографували гойдалки, дитячий майданчик.
Пройшовши далі, я побачила стіну, в якій лишились тільки двері в порожнечу і шафка. Це здивувало. Квартири більше немає, життя, яке там вирувало немає, а шафка неушкоджена. Я трохи відійшла, щоб змінити ракурс, колега спитав: “Ти бачила ту поличку?” — шафка зачепила не лише мене. Я відчула, що це фото необхідно зробити, хоча розуміла, що всі колеги теж сфотографують її. Тепер моє фото живе окремим життям.
До вторгнення Росії я ніколи не була у Бородянці. Але після того, як побачила руїни, поспілкувалась з людьми, які запропонували одразу ж залишитись у них на ніч і подивитись на зруйноване місто вночі, воно ніби стало ріднішим. Сюди хочеться повертатись, досліджувати, спілкуватись з тими, хто пережив усі дні окупації і знищення.
З Бучею та Ірпінем інша історія. Я бачила інформацію про жорстокість і катування російськими військовими до своєї поїздки, певне враження про ситуацію у місті вже склалося. Але коли я опинилися там, мене охопило відчуття безпорадності, думка розуміння, що ти вже нічим не зарадиш — можеш лише робити фото. Я бачила тіла ні в чому невинних убитих людей просто на дорозі і не дозволяла собі до кінця усвідомити, що сталося.
Під час тієї першої поїздки я зробила лише кілька фото з тілами. Деякі з них — у ранах чи без якихось частин тіла, я навмисне не знімала. У перші дні я взагалі не могла дозволити собі підходити ближче до тіл. Поки знімаєш — повністю у процесі, зайвих думок не виникає. А коли повертаєшся додому — не можеш спати. Проте досвід історії про Ірину Фількіну довів — ці фотографії мають неймовірну вагу. Ірина, працівниця Епіцентру, яка їхала велосипедом з роботи і була вбита з російської військової техніки на вулиці Яблунській в Бучі, була опізнана за червоним манікюром, що потрапив у наші з колегами кадри. У кожному фото люди шукають своїх рідних, намагаються впізнати їх за деталями, які потраплять у фокус фотографа — тепер ми тримаємо це у думках завжди.
А ще вкрай важливо знімати людей, які витримали й продовжують жити у себе в домах, які теж частково зруйновані. Це ті, хто може розповісти правду про все, що відбувалося у місті чи селищі, коли там були російські військові, як насправді поводила себе “друга армія світу”. Коли все навколо палає й підривається — ці люди продовжують допомагати один одному, готувати їжу в дворі на багатті, ловити рибу в озері, куди раніше ходили лише на прогулянки з родиною. У цих людей я бачу посмішку на обличчі. За нею ховається чимало горя, сліз, але й внутрішньої сили. Вона дає сили і мені.
Читайте також
"Ми їх залякали, що станція взлетить": працівниця ЧАЕС про російську окупацію
"Молитва допомогла нам вижити", — історія ворзельської церкви, де люди ховалися під час окупації
"Cтавить автомат мені до підборіддя, каже: давай гроші" — життя під окупацією в Андріївці
"Не було виходу. Він вибирав врятувати поранену людину" — історія родини зі звільненого Мотижина
