Російські танки у село Мотижин на Київщині зайшли на третій день повномасштабного вторгнення РФ. Впродовж місяця окупанти контролювали село та частину траси, яка вела до столиці. За даними селищного голови Макарова, в Мотижині загинули 6 людей. Історію Сергія Голованя відшукало Суспільне. Її розповіла донька Марія.
Батьки жили в Мотижині у будинку. Нас всього шестеро: тато, мама, я, молодша сестра Ліза — 19 років, Матвій — 15 років, сестра Саша — 8. Всі, окрім мене, жили з батьками. Зранку, коли все почалося, я була в Києві. Питання, куди їхати зі столиці, не стояло. Ніхто не очікував, що через нас підуть танки.
1 березня нам зателефонував розвідник з Макарова і сказав, що на виїзді з Мотижина стоїть машина, за описом схожа на нашу. Розстріляна.
27 лютого до нас зайшла колона. Вони повернули з Житомирської траси. Це були кадирівці, ця літера "V". Тероборона села наказала всім поховатися по домівках. І коли колона зайшла, один з місцевих мешканців, на прізвище Леус, вийшов на танки з рушницею. І схопив автоматну чергу. Тобто він стріляв по танках і у нього вистрілили. Поранення навиліт. Це перша подія в Мотижині, яка призвела до низки трагічних наслідків.
До вечора танки роз’їхалися. Батьку — він лікар — зателефонували і сказали, що цього чоловіка, Леуса, доставили до Мотижинської амбулаторії і йому потрібна допомога. Батько виїхав.
Його останнє повідомлення було приблизно о 23:00 — що він біля пораненого. Після цього зв'язок з ним зник. За словами татових колег, цьому Леусу стало гірше і потрібен був хірург. Тато зателефонував до когось з тероборони Макарова і спитав, чи є можливість довезти людину. Будемо щирими — мало хто знав, яка ситуація на дорогах. І татові сказали, що це 50 на 50: або виїдеш, або ні. І вони вирішили їхати, везти людину.
Вони загорнули цього чоловіка в простирадло, позаду в автівці розклали сидіння. З ними також їхав син Леуса. Вони виїхали і не доїхали до траси. Машину шукали багато людей. Ми чекали близько шести діб.
Читайте також: "Їли вбитих снарядами корів" — голова громади на Чернігівщині про місяць в російській окупації
Першого березня нам зателефонував розвідник з Макарова і сказав, що на виїзді з Мотижина стоїть машина, за описом схожа на нашу. Розстріляна. Ми хотіли піти і забрати його звідти, але проблема була в тому, що поруч "Добропарк" (дендропарк на території Мотижина, — ред.). А там імовірно їздили танки, виїжджати небезпечно.
2-3 березня туди прорвалася Тероборона. Вони подивилися, і підтвердили, що це — Сергій Головань. І що ще важливо: машина, не доїжджаючи до блок-посту, розвернулася і їхала назад. І їх накрили збоку. Тобто автоматною чергою до них не дотягнулися, але збоку була позиція, яка їх розстріляла. Сказали: багато кульових поранень і вони б не вижили. Але машину тоді не відкрили. Сказали, що вона може бути замінована.
4 березня їх знайшли на узбіччі біля села, викинутими на дорогу. А машини самої вже не було. Тіла забрала Тероборона. До нас вони не додзвонилися і самі їх поховали. А коли у нас з‘явився зв‘язок, сказали, що документи і місце поховання покажуть.
У Мотижині постійно стріляли. З усіх сторін лунали вибухи. І коли ми все дізналися, зрозуміли, що нічого нас не тримає.
Читайте також: "Просто ходили по дворах і вбивали". Історії тих, хто вижив у Бучі
Родина Марії так і не попрощалася з Сергієм. 5 березня вони вирвалися з Мотижина і тепер перебувають у родичів за кордоном.
За тиждень після того, як ми виїхали з’явилася інформація про те, що наш будинок знищений. А він у нас дерев’яний. Сусідка дивилася і сказала, що лежать тільки металеві листи зі стріхи. Нічого більше не лишилося.
Тато любив цитату Дамблдора: "Гаррі, не жалій мертвих, а жалій чужих". Усе ще намагаєшся вірити, що все це було героїчно. Усі навколо кажуть, що не було іншого виходу. Він вибирав врятувати поранену людину.
Батько був дуже люблячою і мудрою людиною. Коли я дізналася про його смерть, мене підтримувало усвідомлення, що немає про що жалкувати в нашому спілкуванні. Батьком він був ідеальним.
Читайте також
"Це вже було не моє місто, а якісь руїни" — два тижні в окупованому Гостомелі. Щоденники війни
"Питаю: Ми тут живий щит? Він схвально киває головою": жителька Ягідного про життя в окупації
"Ось вам апельсин, а ми ще трішки постріляємо. І вони стріляли". 25 днів життя в окупації у Слободі
"А білі пов'язки треба ще вдягати?" — Ірпінь та Буча після російських окупантів. Фоторепортаж
