Військовий з Кіровоградської області Ян своє професійне життя присвятив службі в структурах Міністерства внутрішніх справ України: спочатку служив у лавах Нацполіції, а після повномасштабного вторгнення – в лавах Нацгвардії. В інтерв'ю до Дня Національної гвардії України, який відзначають щороку 26 березня, Українському радіо Кропивницького він розповів про бойові завдання на Донеччині та чотириденне перебування в оточенні військових РФ.
Про рішення приєднатися до лав Національної гвардії (тут і далі – пряма мова)
Ще в юному віці я планував вступити до прикордонної служби України, але з цим трошки не вийшло. Після цього працевлаштувався в тодішню міліцію, а потім в Національну поліцію України.
Строкову службу я проходив у лавах Внутрішніх військ, тоді ще вони були, зараз це Національна гвардія України. Те, що мій батько був військовим, безпосередньо вплинуло на мій вибір. З дитинства мене цікавила військово служба.
Про роль освіти у військовій службі
Маю дві вищі освіти: економічну та юридичну. Я їх здобував, коли працював у поліції. Мені потрібна була освіта, щоб вдосконалювати себе й для кар'єрного зростання. Це юридична, а економічну я здобував для себе, намагався заглибитись в економіку, але не вийшло — за фахом не працював.
Про бойові завдання на Донеччині
Виконував бойове завдання в Донецькій області. Зараз цей населений пункт перебуває під окупацією РФ. Приїхав я туди у вересні 2024 року, виконував завдання з утримання наших позицій. Утримували ми там чітко, стійко й виконували свої бойові обов'язки. Були у нас зміни, тобто чотири дні ми перебували на позиції, чотири дні відпочивали.
Із завдань – були як різні диверсійні моменти, так і оборонні. Що нам казали, те й виконували.
Про бойове злагодження
Під час злагодження ми проходили медичну, інженерну, тактичну та бойову підготовку. Для мене найбільш важливою була перша медична допомога. Виявилось, що вона і в житті найбільш важлива. Адже нам потрібно вміти швидко надати допомогу, якщо побратим поранений чи з контузією. Під час бойових дій всього не передбачити — різні бувають ситуації — потрібно швидко орієнтуватися: що треба зробити, куди та що прикласти та де замотати. Тобто швидко надати допомогу, щоб можна було товариша доставити до пункту евакуації та щоб у подальшому його доставили до шпиталю, де йому нададуть професійну допомогу.
В ідеалі — багато треба часу, аби навчитись, але я десь майже за місяць всьому навчився. Тобто знаю, наприклад, що потрібно робити під час опіків, під час поранення. Треба дивитись, де сталося поранення й вирішувати, яку надавати допомогу.
Про емоції, які відчував, коли вперше опинилися в зоні бойових дій
Я був шокований: ти заїжджаєш в населені пункти й скрізь — руїни. Нічого немає. Потрощені й знищенні багатоповерхівки та приватний сектор. На дорозі валяються нерозірвані бомби. Снаряди від "градів"Реактивна система залпового вогню "Град" й КАБівКерована авіабомба лежать. Тобто жахлива картина. Було дуже страшно, однак якось намагався це побороти. Розумів, що я на виконанні бойового завдання й у мене немає часу боятися.
Буквально у перші дні, я відчув на собі зброю ворога – це КАБи, які на день по три-чотири рази прилітали по місцю, де ми перебували. Дуже страшна й руйнівна зброя. Нікому не хочу побажати це пережити. Коли росіяни підходили до нас ближче, то починали обстрілювати нас з градів. Часто обстрілювали з градів.
Коли ми були на позиції, росіяни безперестанку обстрілювали мінометом, гелікоптерами, "градами" й КАБами. Слава Богу, що по наших позиціях не прилітало. Вони били тільки по мирному населенню. Росіяни байдуже — цивільні там чи військові. Вони б'ють чим завгодно, аби після себе нічого не залишити. Воно психологічно працює.
Росіяни також застосовували тактику "випаленої землі". Тобто після обстрілів намагались залишити тільки каміння та щоб більше нічого не залишилось у місці де вони перебувають. Витримати це міг, напевно, завдяки моєму характеру. Я себе від початку налаштовував, що їду битися з ворогом, що це буде нелегко. Якось воно так і працювало.
Про оточення й відступ
3 грудня 2024 року росіяни вели дуже інтенсивний вогонь. Вони переважали нас — як у живій силі та озброєнні, так і в техніці. В рази переважали. Росіяни почали нас брати в оточення. Спочатку захопили дальні рубежі, потім почали наближатися до наших.
Ми вирішили відійти на більш вигідні рубежі, де ми утримували деякий час наші позиції й де ми зустрілися з перешкодою. Там є невелика річка, але міст був вже зруйнований росіянами. Нам довелось цю річку перепливати. Ми виходили кількома невеликими групами й потихеньку перепливали через ріку, де нас вже зустріли.
Після цього була евакуація і нас забрали. Відчував, що було дуже холодно й ризиковано, але вибору не було. Ворог був позаду, дороги назад в нас не було, тільки вперед. Тому переплисти – це була вимушена міра, скажімо так. Всі перепливали у споряджені й одязі. Ніхто не перевдягався. Як були, так через річку й перепливали, тому що всі знали, що це треба робити швидко. Не було в нас часу чекати.
Коли вилізли на берег, було враження що замість берців – каміння. Все мокре й холодне. Взагалі було важко просто піднятися й встати на ноги, тому що все важке, мокре й холодне. А ще амуніція, автомат, бронежилет й каска. На той момент це була зайва вага, але ми з побратимами зібрались й підняли один одного.
Про поранення й контузію
Поранення я отримав, коли був мінометний обстріл, FPV-дрониБезпілотні дрони, які оснащені функцією "вид від першої особи", з англійської First Person View — скорочено FPV. теж були. Під час мінометного обстрілу влучив осколок, але я цього не відчув. Відчув тільки, що почав боліти палець. Я продовжив свій шлях, а вже коли ми були в укритті, то хлопці побачили, що в мене поранення й надали мені першу допомогу. Перепливав я вже з пораненням.
Під час таких інтенсивних обстрілів позиції майже 99% особового складу мають контузії або баротравму (біль у вусі або пошкодження барабанної перетинки — ред.) вуха. Це постійний гул та дзвін в голові й головні болі, які не вщухають. Що б ти не приймав, нічого не допомагає. Це складно пережити. Потрібен час, щоб це минуло.
У мене теж є контузія. Нині вона вщухла, тому турбує мене рідко. Однак залишилось відчуття, яке нікуди не зникне. На жаль, багато з наших хлопців переживають таку травму й вимушені з нею миритися.
Про перебування на позиціях
Заступаючи на позицію, передусім необхідно брати із собою воду, дуже багато води, тому що вода – це найголовніше, що є на позиції. Брали також сухпайки.
Від місця висадки до позиції потрібно було йти, тому що до неї було близько двох кілометрів. Це все робили під російським обстрілом й дронами. Коли вже були на позиції, то цілодобово спостерігали, тому що ворог теж, на жаль, не спить й хоче якось пролізти. Все, що від нас залежало, всі ті можливості й засоби, які нам давали для виконання цього бойового завдання, ми виконували все на 100%.
З оточення ми виходили на четверту добу. Всі ці чотири доби сну ніхто не бачив. Нас було на позиції п'ятеро чоловіків. Всі п’ятеро ці чотири доби спали по черзі. Нормального сну чотири доби ми не бачили, тому що росіяни почали тиснути, давити й наступати. Не було можливості й часу для сну чи якогось відпочинку. Потрібно було тверезо мислити, ухвалювати якісь рішення й продумувати дії наперед.
Після евакуації, коли я був у шпиталі, також не міг спокійно заснути. Мені здавалось, що зараз буде якийсь обстріл, вибух поруч чи стрільба. Ніяк не можна розслабитись чи заспокоїтись. Я попросив медсестру, щоб мені ввела якесь снодійне або заспокійливе, щоб відпочити. Після процедур в лікарні почав заспокоюватись. Нині воно мене не турбує.
Про те, як "тримались" в оточенні
Чотири доби не спати й при цьому бути сконцентрованим й пильним, щоб усі відчуття були на максимумі, дає розуміння того, що росіяни поруч. Ти розумієш: якщо зараз десь щось пропустиш чи послабиш пильність, то ти залишишся в землі, тебе вже не буде.
Розумієш, що тебе чекають рідні, в тебе є якісь надії — завдяки цьому й тримались. Сам себе підбадьорюєш й підбадьорюєш особовий склад. Виходу немає, потрібно боротися й вибиратися з живими, тому що нас чекають наші рідні близькі. Завдяки цьому жили й боролися, адже іншого виходу немає — чи ти, чи тебе.
"Всі — як одна родина"
У війську всі — як одна родина, тому що один залежить від іншого, життя кожного залежить від кожного: завтра хтось мені може допомогти, післязавтра я йому можу допомогти. Ми всі це розуміємо й тримаємось разом. Ніколи немає жодних суперечок, сварок, всі тримаються разом. Дуже дружний колектив. Той колектив, в якому я був — кращі з кращих, напевно, були. Ніколи в нас не було проблемних питань.
Побажання побратимам у День Національної гвардії України
Побратимам хотів побажати мати міцну й сильну надію, пам'ятати про те, що вдома на них чекають рідні й близькі люди, та хоробрості. Не втрачайте надію, все буде добре, все буде Україна.
