Український фотограф Олександр Чекменьов, автор фотографії президента України на обкладинці американського журналу "New York Times" та книги "Обличчя війни", в рідному Луганську фотографував людей, які опинилися "на межі" внаслідок розпаду Радянського Союзу. В інтерв'ю Суспільному він розповів, як обирав героїв для фотографій.
Книгу "Обличчя війни" презентували у кропивницькому Музеї мистецтв. Там під час аукціону зібрали 23 тисячі гривень. Книга складається з двох частин. Перша – це портрети киян, друга — портрети людей, які опинилися і пережили окупацію у 2022 році. Портрети киян опублікували в американському журналі "New York Times" (далі — пряма мова).
На початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році, я отримав завдання від журналу "New York Times" відзняти три-чотири портрети киян, які тоді, на початку березня, перебували в Києві. Я зробив ці портрети, записав історії, й коли надіслав, в редакції подивилися і сказали, що дають мені 11 днів — скільки зніму, стільки опублікують, і якщо нічого у світі більш не станеться, обкладинка також буде наша, з Києва. Так і вийшло. Я відзняв 27 портретів, увійшли в журнал 24 з них, і обкладинка також була наша.
Як обирав героїв фотографії
Телефонував знайомим, вони допомагали шукати людей. Завдання не було, кого саме хочуть бачити на сторінках журналу "New York Times". Треба було зняти людей — від студентів до пенсіонерів, кого знайду.
Чому всі портрети на чорному тлі
Це атмосфера війни, воєнного часу, коли вимикали електрику або люди перебували в бомбосховищах, метро, коли вони рятувались від обстрілів. Я хотів передати ту атмосферу. Я пам'ятаю дівчинку з хлопцем і кішкою, які сиділи обійнявшись. В тій дівчинці я побачив свою доньку.
Я дуже довго знімав безхатченків. А це такий момент, коли люди, маючи своє житло, в один момент стали безхатченками.
Я знімав саме портрет людини, це мій профіль. Багато наших фотокореспондентів знімали тоді бойові дії.
Друга частина книги — це люди, які пережили окупацію. Її ніхто не замовляв, це моє завдання для самого себе. Я повинен був робити щось, тому що почали звільняти перші міста: Бучу, Бородянку, Гостомель, Ірпінь, Ягідне. Я їздив, шукав людей, живих свідків. Наприклад, Миколу Дмитренка з Козаровичів мені допомогла знайти фотографиня Василина Врублевська. Вона запитала, чи бачив я сюжет, де наші збивають російський вертоліт. Я сказав, що бачив. А вона говорить: "Я знаю, де він живе. Поїхали. Там повинні бути ще залишки гвинтокрила". Тоді, у березні 2022 року, підбитий ЗСУ російський вертоліт впав біля будинку Миколи. За 40 хвилин згорів і його будинок, і все майно. Коли приїхали туди, вже нічого не залишилось, як і від його домівки, тільки декілька стін. Микола з дружиною жили в підвалі. Ховалися. І його портрет був відзнятий в тому місці, де вони з дружиною ховались від росіян. До них двічі заходили росіяни. Нам чоловік розповів, як відмовився від сина, сказав їм: "Нема в мене сина", бо син воював. Так намагався врятувати своє життя, бо їх би стратили тоді.
Книгу "Обличчя війни" видали в Берліні. Німецька галерея "Clara Maria Sels" виставляє знімки українських авторів, які продають в галереї — це великі гроші, які потім галерея перераховує в Україну. За ці гроші я видав книгу. Ця книга, як і всі мої книги до цього, видані в Європі для того, щоб побачили нас, щоб ми стали зрозумілими.
Які сюжети про українців цікаві європейцям
В яких умовах живуть люди. Життя звичайних людей, не політиків. Їм це цікаво.
Як вдається зібрати в одному кадрі багато символів
Це — як на полюванні, мабуть. Ти чекаєш, і тоді картинка складається сама. Але ти повинен дуже довго перебувати в одному місці і бути своїм. Для фотографа дуже важливий стиль. Я шукав його в іноземних журналах. Їздив в парламентську бібліотеку, це єдине місце, де можна було подивитись журнал 70-х років з авторською фотографією європейців. Я хотів дізнатися, як вони знімають. Хотів побачити, чи можуть бути надруковані твої відбитки в журналі з позуючими людьми. Бо я вважав, що тільки позуючі люди можуть бути повністю зрозумілі. В газетах і в журналах в нас було так, що ти повинен знімати репортаж, коли людина не звертає на тебе уваги. Я міг і це робити. Але це б робило тебе таким, як всі. Тому я хотів відрізнятися і виділятися.
Фотографія — це мистецтво чи ремесло?
Якщо ти заробляєш гроші й ходиш тільки на роботу в тижневик або в газету, то, я вважаю, це ремесло. А мистецтво — це коли ти цим живеш, коли знімки живуть своїм життям в галереях, музеях, книгах.
Що ближче — чорно-біле фото чи кольорове?
Ще у 90-ті роки я зрозумів, що деякі люди виділяються своїм кольором. Це пастельні кольори. Наприклад, я бачу, що людина вдягнута в речі свого батька або навіть дідуся — це пастель. Або чоловік в капелюсі привертав мою увагу — і я бачу, його я буду знімати на чорно-білу плівку. Зі мною завжди було дві камери. Я бачив, що знімати на плівку, а що на цифру. Цифра — для журналу.
Коли отримав від "New York Times" замовлення — як ти можеш дуже швидко зробити ці плівки? То знімав на цифру й одразу відправляв. Я б не встигав зробити стільки матеріалу, не було де проявляти плівку, все було закрито.
Чи цікаво передавати досвід
В нас багато фотошкіл, викладачів. Частіше це бізнес. Я звісно можу відкрити своє навчання, взяти учнів і заробляти гроші, але не хочу. Я вважаю, що учнів може бути один-два, і так, щоб вони були з тобою на зйомці.
Про найвідомішу світлину
Фото нашого президента зібрало 18,5 мільйонів гривень. Всі ці гроші пішли на допомогу людям, дітям і військовим. Це мій внесок у сьогодення.
Коли я почав знімати безхатченків, я публікував фото та їхні історії у Facebook. Люди відгукувалися — так я став ще й волонтером. Коли треба було знайти гроші, я виклав фото "Дівчинка в масці Покемона". Воно зняте на плівку, я сам його друкував. В нього був тираж. Один купили, другий — і "Покемон" почав допомагати.
До речі, дівчинка сама вдягла голову Покемона на себе. Я постійно думаю про цю дівчинку, як в неї склалося життя.
Чи складно перемикатися з портретів на репортажі
Хто знімає для агенцій, вони можуть зняти портрет, і знімають. І за п'ять хвилин до мене знімали Зеленського для "New York Times", фотографували п'ять хвилин. Там професійність — у швидкості, як на полюванні. А якщо я роблю портрети й спілкуюсь з людьми, то це багато часу.
Про портрет президента Зеленського — скільки було зроблено кадрів
Небагато. Мені сказали, що в тебе є 20 хвилин. За цей час я мав зробити два вдалих портрети на обкладинку і в сам журнал. Зробив до 20 фотографій. Понад десять з них опублікували в різних засобах масової інформації.
Коли я знімав на обкладинку, в мене фоторедактор "New York Times" запитав, чи знаю, як зніматиму. Я сказав, що знаю. Це довіра до фотографа — коли не тобі кажуть, як знімати, а знають, що ти знімеш обов'язково. Я знав, що в нього дуже вигідний профіль. Тому що у 2019 році його знімали для британської газети "The Guardian", я тоді був освітлювачем, збоку стояв зі світлом і побачив його профіль. В мене камера завжди зі мною, і я натис на кнопочку. Дома зробив його у фотошопі чорно-білим, і цей ракурс залишав для обкладинки тижневика. Але я не знав, що це буде "New York Times".
Визнання — це коли фотографуєш першу особу держави, чи коли твої знімки друкує один з найвідоміших журналів світу?
Добре коли це збігається, як в мене. Для мене краще, щоб фото залишилось в музеї чи галереї, щоб його там 100-200 або більше років показували. Щоб люди бачили, як ми жили, якими були.
