Морський піхотинець Андрій Кристофович з міста Новомиргород Новоукраїнського району Кіровоградської області понад 2,5 роки пробув у російському полоні. Додому повернувся 18 жовтня 2024 року. Нині лікується у Кропивницькому, після допитів у російських колоніях має проблеми зі здоров'ям.
Про це він розповів Суспільному.
З його слів, у полон потрапив, коли разом із побратимами намагались прорватись на підконтрольну Україні територію з блокадного Маріуполя. Це було у квітні 2022 року.
"У полоні нам розповідали, що України майже вже немає, що ми нікому не потрібні. Залишилась тільки Львівська область і ту скоро заберуть. Іноді думав, може дійсно так. Майже всі вони (російські війькові — ред.) нам так казали, і я думав, що ми дійсно нікому не потрібні, чому нас ніхто не забирає. Приїхавши додому, я побачив жінок, матерів, сестер — в мене сльози на очах, я не очікував на таку підтримку сімей".
На площі Героїв Майдану в Кропивницькому рідні й знайомі військовополонених та зниклих безвісти щонеділі збираються на акції. Участь у них брала й мама Андрія. А після звільнення з полону, на акції виходить він.
"Дякую всім тим, хто брав участь у нашому звільненні, і тим людям, які загинули. Щонеділі я приїжджаю разом зі своєю мамою, підтримую людей, які приходять сюди зі сльозами на очах. Багато їхніх рідних були зі мною в полоні. Про багатьох думають, що їх вже немає. Я знайшов рідних десятків хлопців, яких вважають зниклими безвісти та повідомив їм, що вони живі. Було багато сліз радості".
Андрій, з його слів, служив у першому окремому батальйоні морської піхоти Збройних сил України. Військову кар’єру розпочав наприкінці 2013 року.
"Прослужив півтора місяця, пройшов курс молодого бійця і вирішив підписати контракт, бо мені сподобалась служба. Потім почалась війна, Антитерористична операція — і мій підрозділ, я тоді служив в розвідувальній роті, виїхав до міста Слов’янськ Донецької області".
Після участі в бойових діях у Дебальцевому та Попасній Донецької області вирішив вступити у військову академію, сказав боєць.
"Я вирішив стати офіцером, очолити командирську ланку, тому що дуже був малий рівень взаємодії між командирами і підрозділами, на максимально низькому рівні. Відмінно здав іспити і у 2015 році почав навчання в військовій академії Одеси".
Андрій завершив навчання у 2019 році, потому служив в морській піхоті біля міста Павлопіль, за 30 кілометрів від Маріуполя. Там застав перші години повномасштабного вторгнення.
"Армія Росії почала нас градами крити з другої години ночі. На другий день ми отримали деяку зброю, вказівки від нашого командира і вночі почався масований обстріл. Перед початком наступу в нас було декілька їх перехоплень. Нам скидали, як Донецьком колони рухались вночі, але ми не були готові до цього, в бойовому плані були, але не готові, що Росія це почне. Почався артилерійський обстріл вночі і п'ятій годині ранку їхні танки й артилерійські самохідні установки почали наступати разом з піхотою. На межі з нами і 53 окремою бригадою стояв батальйон "Айдар". З тими силами, які в нас були, порівнявши їх із силами противника, командир ухвалив рішення про відхід, коли вже майже нічого не залишилось від наших позицій через їхні снаряди. Ми відійшли за річку, утримували позиції там".
Андрій Кристофови брав участь в обороні Маріуполя.
"28 лютого прибули на завод "Ілліча". З того моменту я був на крайньому блокпості, який веде на Волноваху за Маріуполем, між заводом і населеним пунктом Каменське, де виконував завдання по 12 квітня 2022 року. Тоді не було ні медицини, ні їжі. Було дуже багато поранених хлопців, вбитих. Бачив, як мій командир особисто розмовляв із Зеленським і Залужним. Він запитував про подальші дії, йому сказали, що будь-яке його рішення буде правильним. І командир ухвалив рішення: хто хоче здаватись, може залишитись, хто не має такого бажання, йде на прорив малими групами, не вступаючи в бої в полях, не заходячи в населені пункти".
У їхній групі, згадує, був хворий боєць — мав температуру 40 градусів, тому вони вирішили зупинитись: зайшли на світанку в село, щоб менше людей бачили, знайшли покинутий будинок.
"Там пробули добу, хворому краще не стало. На другу добу я вирішив, що будемо виходити, кому погано — будемо нести, не можна там було лишатись. Ми вийшли набрати води і нас побачили цивільні. Навпроти молода пара жила, років 23-24. Я підійшов до них поспілкувався. Вони сказали, що росіяни поряд — за 150 метрів блокпост і в селі їх багато. Ще сказали, що вони за Україну. А за пів години до того, як ми мали виїжджати, я виліз через вікно у двір, щоб розвідати й почув гуркіт, у двір заїхав їхній "Тигр".Російський позашляховик багатоцільового призначення. З іншого боку ще два їхали, і я розумів, хтось нас здав. Вибігла їхня піхота, видно було, що спецпідрозділ. Одразу підірвали двері, забрали хлопців, мене не бачили, бо я за кутком був, я заліг і почув, як один із моїх бійців, Ванька, кричить: "Санич", я зрозумів, що він мене гукає, виглянув й побачив, що в нього біля голови пістолет, тому також вийшов і здався".
Андрій пробув у полоні два роки й шість місяців.
"Коли був засуджений, перебував у Макіївці Донецької області. Це виправна колонія суворого режиму. Там більшість засуджених наших перебувають й досі, переважно це морські піхотинці, азовці. Після того, як нас забрали в полон, росіяни влаштовували допити. Питали, де вчився, ким працював, з якого моменту почав служити, чому вирішив піти воювати проти Росії. Потім вони зрозуміли, що ніхто нічого не говорить. Тоді вони наших бійців обробляли різними методами і бійці, не витримуючи тортур, писали й підписували все, що потрібно. Коли я приїжджав на слідчі дії, бачив цивільних людей, яким українські підрозділи возили їжу, ще на початку вторгення, вони стояли із російськими прапорцями і махали. Дуже тяжко таке було бачити. І коли мене привезли в кайданках, зійшлася група цивільних людей з того напрямку, де ми стояли. Слідчий погрожував навести їх на мене, погрожував, що вони мене вб'ють, якщо я йому нічого не скажу. Жінки стояли з дітьми й казали: "Ви, тварини, нас вбивали". Я думав, що їх купили за сухпай. Росіяни знаходили цивільних людей, наприклад, там де падали снаряди їхні і вбивали там людей, і за цих людей нас же і судили. Ми жили і нікого не чіпали, це ми до вас прийшли? Це ви до нас прийшли"
13 місяців Андрій сидів в одній камері. Згадує, що перевірки були щодня, а допити могли тривати по п'ять годин.
"О п'ятій ранку відкривалася камера, за хвилину треба було встати, скласти речі, здати, забігти назад і стояти. Коли дозволяли сісти, сідали, а так — стояли і не рухалися. Це могло бути днями. Сідати й спиратись на щось не можна було. Потім нам дозволили, бо в хлопців почали гнити ноги. Нас виводили на прогулянку у двір розміром три на два метри. Завели 12 людей і ми стояли годину, дивилися у стінку. Потім забіг назад — перевірка: ставали на розтяжку біля стінки і били нас палками, дерев’яними кийками".
Скільки пройшов допитів, боєць не рахував. У полоні втратив вісім зубів, має тріщини шести ребер.
"Деякі підбирали, куди бити, а деякі били по чому прийдеться, в голову, по геніталіях. Допит був п’ять годин і от протягом цього часу, з перервами дві-три хвилини, мене били. Я звик до цього, хоч і показував, що мені дуже боляче, бо це дійсно боляче, але я не відчував болю. Було набите все — руки, плечі, спина, ребра, я вночі спати не міг — боліло, просто жах. Найбільш суворі — це їхня спецслужба, вони на поліграфі перевірять все, нічого не вигадаєш. Є електрошокери, а є ТА-57, це пристрій для зв’язку. Вони його ставили, куди заманеться: на пальці, вуха, геніталії і починали крутити. В кого серце слабке, то важко витримати".
Суд самоназваної "ДНР" засудив Андрія до 25 років позбавлення волі.
"Коли я був полоненим, у мене не було жодного зв’язку, а коли був засуджений, крайні п'ять місяців, згідно з їхніми законами, нам можна було телефонувати".
До полону чоловік важив 104 кілограми, у полоні схуд на 43. Згадує, що перед судом у Донецькому слідчому ізоляторі давали їсти пів стакана їжі на сніданок, обід та вечерю. У те, що його повертають в Україну, він не вірив до останнього.
"Дуже приємно було побачити натовп людей з прапорами, побачив маму свою, одразу побіг до неї. Минуло два місяці і все одно я прокидаюсь вранці і радію, що дома, але тривожність ще не покидає повністю. З першого дня з нами працюють лікарі. Зараз лікують втрату слуху, у мене на ліве вухо 65%. Великі проблеми зі сном, посттравматичний синдром, тяжко поки мені. І стоматологія — надалі буду відновлювати свої зуби".
Андрій вважає, що потрібно проводити спеціальну підготовку на випадок, якщо потрапиш в полон.
"Міжнародне гуманітарне право — в нас проводилась така дисципліна в академії, але на низькому рівні. Підготовки до полону, як такої і не було, а на психологічному рівні це дуже важко. Не кожна людина може витримати таке, не розуміє, що з нею буде далі. Я не знаю, як до цього готуватись, але хоч психологічно якось, проводити якісь курси, готувати людей потрібно".
На питання про мрії відповів так:
"Мрія одна — щоб Україна перемогла. Буду продовжувати робити свій внесок для того, що наша держава перемогла".
Поки лікується, сказав, планує допомагати родинам, які ще чекають своїх рідних з полону.
