Хтось поїхав на дачу копати картоплю, хтось – за дітьми у село. На центральній площі не було багатотисячного натовпу, місто було неготове до Незалежності України, говорить голова міського осередку "Народний рух України" Тетяна Колесникова. Вона розповіла Суспільному про події 1991 року у Кропивницькому (тоді Кіровограді), коли проголошували незалежність України.
У 1991 році ви були викладачкою економіки в інституті, депутаткою міської ради, очільницею міського осередку "Народний рух України". Спираючись на весь цей досвід, серпневі події 1991 року були прогнозованими? (тут і далі пряма мова).
Те, що це мало відбутися у серпні 1991 року, а саме 24 серпня – це було непередбачувано. Але те, що це мало статися, підтверджувало все, і не один рік, а може, й десятиліття. Думаю, старші люди пам'ятають термін "період застою". Він свідчив про те, що не все гаразд з економікою. Служби, які керували нашим викладанням, вимагали, щоб ми ретельно вивчали матеріали Комуністичної партії: з’їздів, пленумів і таке інше. І вже на початку 80-х, принаймні для нас, було цілком очевидно, що країна з системою, яка існувала, вона приречена.
Ми приїхали у Кропивницький з Маріуполя, де працювали за розподілом, на запрошення проректора педінституту Сергія Мельничука. Це був 1988 рік. Тоді я пам’ятаю, що не можна було купити навіть виделки чи тарілки... Я вважаю, що для молоді – це інформація, до якої вони не встигли доторкнутися. Думаю, нині не на часі згадувати не таке далеке минуле. Це буде після того, коли завершиться сьогоднішній, без перебільшення найважливіший, необхідний для подальшого існування час для України та українців. Цей процес був дуже поступовим. У кожного був свій шлях. От, наприклад, я – етнічна росіянка. Я виросла в родині сталінського сокола.
Хто такий сталінський сокіл?
Мій батько був військовий льотчик. У Радянському Союзі їх називали сталінськими соколами, бо він, 1926 року народження, захопив той період, який можна назвати сталінський набір. І тому, зрозуміло, я не була дисиденткою і не займалась антирадянською пропагандою. Тобто я була продуктом своєї епохи. Мій шлях до розуміння, до українофільства був складним. Він починався без жодних емоцій, бо я ж – економіст, аналітик, працювала з цифрами.
Була перебудова, яка відкрила архіви, дала доступ до фактів і ми виписували, перечитували всілякі статті. Адже реальні факти – страшні за своєю суттю, були відсутні в радянському медіапросторі. І тоді нам трапилася стаття про місто Маріуполь, а тоді воно називалось Жданов. Ми працювали в Ждановському металургійному інституті – єдиному вищому навчальному закладі Маріуполя. Це ж була одна зі столиць металургії Радянського Союзу. І ця стаття називалася "Ждановская жидкость". Це рідина, якою обробляли тіла для того, щоб вони довше зберігались. А Маріуполь у свій час перейменували на Жданов на честь такого сподвижника.
Партійного діяча?
Так, партійного діяча Жданова. Коли у моєму кабінеті ми з працівниками кафедри спонтанно прочитали його історію, то з'явилась думка, що місто не може носити ім’я цієї людини. Після цього створилася ініціативна група з перейменування міста, яку очолив Валерій Репало. І от тоді з історії КПРС я зрозуміла, чому гегемономКерівник, вождь., авангардом всіляких рухів є робочий клас. Тому що підняти Маріуполь на багатотисячні мітинги виявилося дуже легко. У мене, принаймні, було таке відчуття. Тоді секретарем з ідеології у міському комітеті Комуністичної партії був Петро Симоненко.
Який потім очолював Комуністичну партію в Україні?
Так, тоді він намагався протистояти цьому. А зараз він у Росії.
Наша справа вдалася і Маріуполь носить своє чудове первозданне ім’я. Коли нас запросили в тоді ще Кіровоград, то ми приїхали сюди з таким досвідом. Нас запросили у клуб "Перевесло", де ми познайомилися з Володимиром Панченком, Володимиром Кобзарем та іншими.
Це був осередок, де гуртувалася прогресивна інтелігенція?
Так, це було у залі мистецтв обласної наукової бібліотеки. Там ми збиралися щотижня. Це був українофільський, культурологічний осередок. Сюди приходили переважно українські філологи, ми не відчували тиску, переслідування, якого можна було б очікувати. Але Кіровоград входив до "червоного пояса", і тому тут процеси йшли дуже повільно.
"Червоний пояс" – це мається на увазі комуністичні настрої населення і керівників?
Керівників, які тримали населення під своїм тиском, впливом, не випускаючи з того заповідника, який називався "червоним поясом". Тому тут було важко в цьому плані.
Отже, 19 серпня. По радіо, телебаченні повідомляють про державний переворот ГКЧПСпроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, коли самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова.. Що відбувається у Кропивницькому? Звідки ви черпаєте інформацію? Тому що те, що повідомлялося – це лише факти. Що за ними відбувалося, який був розвиток подій в Києві?
Коли щось стається, у людини завжди є вибір, як себе поводити. І тут є два основних варіанти: одні починають ховатися, а інші – ідуть на амбразури. На той час ми вже не могли сховатися, бо були занадто помітними. Єдине, що ми могли зробити, це – йти, піднімати та демонструвати активність.
Ви розуміли, що цей час настав?
Коли ми побачили звернення членів ГКЧП, як тремтять їхні голоси і руки, то всі сумніви зникли і ми пішли напролом. Я думаю, що за сам факт проголошення незалежності великою мірою можна подякувати комуністичній більшості.
Ви маєте на увазі депутатів Верховної ради?
Коли почалися процеси, не дуже приємні для Комуністичної партії в Москві, то відділитися від них – це було підсвідоме бажання прокомуністичної групи у Верховній Раді – 235 голосів.
Що відбувалося у Кропивницькому? Ви тоді були депутаткою міської ради. Якою була реакція депутатів? Хто з ким про що говорив?
Нас було трішки більше 30 людей демократичної фракції. Ми зібрались, сповнені ентузіазму та обговорювали ситуацію. Та більшість трішки принишкла. Вони не були активними, вони не намагалися.
Захищатися?
Так, активно відстоювати, наполягати на чомусь. А ми тоді ще були великою мірою наївні, без керівних досвідів, без досвідів організації. Але були створені групи. Ми почали займатися майном компартії.
Групи були створені комуністами?
Ні, демократами. Я входила в цю групу, але не згадаю, хто її очолював. Тоді йшла мова, щоб виселяти їх з кабінетів та приймати з рук у руки майно. Мармазов – був депутатом ВР і першим секретарем нашого обкому компартії, Мішура – секретар міському партії. Пам’ятаю, що тоді нікого з моїх колег-чоловіків не залишилося. У Мармозова був трагічний вираз обличчя. Виходячи з кабінету, він віддав своє депутатське посвідчення. Аналізуючи його вчинок, я зрозуміла, що він добре знав історію партії, він передбачав, що його посадять, репресують. І тому він відчував, що це посвідчення не знадобиться більше. А Мішура на наступному засіданні міськради публічно подякував мені за виключний такт, хороше виховання, гарні манери… При тому, як я його виселяла з кабінету.
Вони спокійно вийшли?
Приречено. От я тепер розумію, як людей репресували, везли на страти і таке інше. У той момент у них не відчувалося жодної енергії. От, наче, їх ведуть на заслання. Потім отямились, опісля все в них було гаразд.
Отже, після 24 серпня чим жило місто, міська рада, чим жив "Народний рух" у Кропивницькому?
Коли відбуваються такі події, перед тобою постає безліч завдань, які ти і не зовсім можеш сформулювати. Щоб реалізувати будь-яку справу, потрібні ресурси – і не стільки гроші, як люди, досвід. "Народний Рух" тоді був найбільш активною, першою масовою силою. Але все одно не вистачало того людського капіталу. І я досі в захопленні від В’ячеслава Чорновола, з яким ми приятелювали та з його родиною.
Чим жило місто?
Місто чекало. В мене було враження, що людей майже не залишилось. Хтось копав картоплю на дачах, хтось поїхав за дітьми в село. Такого пориву, що все місто вийшло багатотисячним натовпом на площу – не було. Адже був присутній так званий "червоний", тобто прокомуністичний пояс, де на населення впливав керівний склад, як це тоді називалось "партхозактив". Я не відчувала, що місто було готове і зустріло проголошення незалежності, це вже приходило трішки пізніше.
В нас було специфічне оточення, коло спілкування. І мені здається, що такий момент був ще й при підготовці до референдуму у грудні 1991 року. Тоді до нас приїхало керівництво із Рогатина, що на Іванофранківщині, так звані агітгрупи. Ці люди залишали своє господарство, лежачих батьків, за якими доглядали сусіди, а вони за свої кошти орендували автобус, щоб поїхати до нас агітувати і розповідати про незалежність. Потім ми їздили по селах разом з ними для того, аби вони влаштовували концерти і в кінці дарували синьо-жовтий прапор для сільради. Купити його було не можливо.
Пам'ятаю, що перший стяг над будинком облради ми пошили з моєю мамою. Хлопці подарували Валерію Репалу з Канатового парашути, в яких були сині і жовті смуги. І ми удвох з матусею на швейній машинці зробили величезний прапор з парашутного шовку, який досить довго там висів.
Це один великий прапор, а інші прапори, хто їх виготовляв?
Зазвичай, їх привозили з Києва. Я пам’ятаю, як ми, депутати міськради демократичної меншості, виготовляли невеличкі значки "депутат міської ради" на жовто-блакитному фоні і ми таким чином вирізнялись. На моїй пам'яті перший синьо-жовтий прапор встановили у Кропивницькому біля дитячої бібліотеки.
Біля пам’ятника Шевченку?
Біля пам’ятника Шевченку. І тоді його встановлювали, мені здається, Василь Бондар і Володя Кобзар. На жаль, він не довго там простояв.
Проголошення незалежності треба було закріпити юридичним актом, яким став референдум. Тому всі наші зусилля на ці декілька місяців – з вересня по листопад – були витрачені на його підготовку.І я не дуже добре пам’ятаю, що в цей час було в місті.
Коли референдум відбувся, наші шефи запросили нас в Рогатин. Все завершилось тим, що ми поїхали туди з чоловіком і ще з 20-ма нашими студентами. Ми викладали переважно на історичному факультеті. Важливо розуміти, що у 1990-1991 роках там навчалися ті, хто був зорієнтований на партійно-радянську кар’єру і працювати з ними було нелегко. Але я пам’ятаю, для мене це була дивовижна поїздка.
Було б мені як в 1991-му – 37 років, то може я б не з вами тут сиділа, але ми робимо, що можемо задля перемоги України. Ми з чоловіком сьогодні теж волонтери – сушимо овочі, допомагаємо, як можемо, а коли є відчуття, що ти втомився, я завжди думаю, що у хлопців нема вихідних. Коли сили закінчуються, мені достатньо проїхати повз Далекосхідне кладовище і побачити як шириться алея з прапорів… важко про це говорити.
Для мене незалежність – це відповідальність, це вміння платити або розплачуватися . Розплачуватися за нашу легковажність в якісь періоди, коли треба було бути більш зібраним, згуртованим. Але я думаю, що Україна готова сплачувати найвищу ціну. І тому я впевнена, Україні бути!