"Вдови себе так не поводять". Історії дружин загиблих бійців з Кропивницького про правила, які їм нав'язує суспільство

"Вдови себе так не поводять". Історії дружин загиблих бійців з Кропивницького про правила, які їм нав'язує суспільство

Ексклюзивно
Ліворуч Ірина та Олександр Литвини, праворуч – Сергій та Юлія Канцери
Ліворуч Ірина та Олександр Литвини, праворуч – Сергій та Юлія Канцери. Ірина Литвин, Юлія Канцер/Суспільне Кропивницький

Вони не мають права усміхатися, красиво одягатися та фарбуватися, ходити в кафе чи викладати у соціальних мережах світлини. Вони роками повинні сидіти вдома та плакати. Такі правила дружинам загиблих військових нав'язує суспільство. Про це Суспільному розповіли кропивничанки Юлія Канцер та Ірина Литвин. Обидві жінки втратили своїх чоловіків у 2022 році, на початку повномасштабної війни.

"Я почала усміхатись через рік після смерті чоловіка"

Сержант Сергій Канцер загинув 8 квітня 2022 року у селищі Новотошківське Луганської області. Вивезти звідти тіло чоловіка та поховати його у Кропивницькому дружина Юлія не може і досі, тому що ця територія окупована російськими військами.

"Я дуже вірю, що ми його заберемо на рідну землю і поховаємо так, як слід".

Нині Юля говорить ці слова без сліз. Однак понад два роки тому, коли отримала звістку про втрату чоловіка та батька своїх дітей, відчувала невимовний біль, який намагалась подолати самотужки. Попри підтримку батьків та друзів, вона мусила звернутись по допомогу до психолога.

"Я ніяк не могла вийти з цього стану і просто з'їдала себе живцем. У мене почали з'являтися дуже погані думки, але зупиняло те, що маю двох синів, які тримають мене на цьому світі. Я почала працювати з психологом і усвідомила, що роблю гірше не тільки собі, але і йому. Мені почали снитися сни, коли Сергій просив дати йому парасолю, тому що постійно іде дощ. Я розуміла, що це я плачу і даю йому про себе знати".

Через рік після смерті чоловіка почала вперше усміхатися. Приєдналася до громадської організації "Єдина родина Кропивниччини" та почала спілкуватися з дружинами захисників, які загинули на війні з 2014 року. Разом з ними відвідує майстеркласи, їздить на екскурсії.

Каже, вдовою себе не вважає, вона дружина героя, який віддав своє життя за Україну.

"Через півтора року після смерті Сергія я знову почала користуватися косметикою, красиво одягатися. Тоді я зрозуміла, що саме такою мій чоловік мене зустрів та покохав. Я знаю, що він звідти мене бачить".

Жінка пригадує, коли тільки почала відновлювати своє життя, їй зробили зауваження. Це було під час святкування Дня народження.

"Була позитивна атмосфера, було приємно та весело там перебувати, і раптом мені сказали таку фразу: "Вдови себе так не ведуть". А як я повинна себе поводити? Покажіть мені документ, чи може це прописано у Конституції України? Я не розумію, чому наше суспільство таке жорстоке. Якщо дружина загиблого військового нафарбувала губи і красиво виглядає – значить у неї хтось появився. Якщо виставляє фото з усмішкою на обличчі – забула чоловіка. При чому це все кажуть люди, які не пережили і грама того, що ти".
"Вдова так не поводиться". Історії дружин загиблих військових про стереотипи, які їм нав'язує суспільство
Юлія Канцер почала усміхатися через рік після смерті чоловіка. Юлія Канцер

Зі слів дружини, найстрашніше для її сім’ї те, що тіло чоловіка взагалі не вдасться забрати з поля бою. Тому дуже хотіла б, щоб на його честь назвали одну з вулиць Кропивницького.

"Мені дзвонять з міської ради і запрошують прийти на зустріч для обговорення пам’ятників, а я кажу їм, що його тіло на окупованій території. Те ж саме поминальна неділя. Дружини йдуть на могили до своїх чоловіків, а я дивлюся тільки в небо. Але найважче, коли ми приходимо до наших родичів на кладовище, а син каже: "Всі є, тільки мого тата немає". І я не знаю, що йому відповісти. Іванові скоро виповниться п'ять років і він вже не пам'ятає свого батька".

Ірина Литвин

Олександр Литвин загинув 27 лютого під час виконання бойового завдання поблизу міста Токмак Запорізької області. Його тіло вдалося вивезти з окупованої території через чотири місяці після смерті, розповідає дружина Ірина Литвин.

Щоб пережити свою втрату, по допомогу до психолога не зверталась. Її підтримувала мама те сестра, з-за кордону приїхала найкраща подруга. Перші пів року їздила на могилу до чоловіка по декілька разів на тиждень.

"Я така людина, що не завжди можуть ділитись особистим, навіть з найріднішими людьми. Тому я їхала до Саші і розповідала, як мені важко без нього, сиділа і спілкувалась з ним. Він мені завжди говорив, що я повинна бути сильною".

"Нормальні вдови сидять роками вдома та плачуть"

Жінка каже, тоді почала вчитись жити без чоловіка. Розуміла, що це треба зробити заради доньки. Свій біль намагалась не показувати людям.

"Через місяць після похорону я прийшла на день народження до своєї похресниці. Хоча мені було важко, я усміхалась та веселилась. І тоді одна гостя за столом сказала: "Прийшла ця весела вдова. Нормальні роками сидять вдома і плачуть. Не встигла поховати свого чоловіка, а вже ходиш по днях народженням та розважаєшся за його гроші", – мені від цих слів відібрало мову. Кажу, не дай боже, ти станеш вдовою, от своїм прикладом і покажеш, як себе треба поводити. Наразі ти не маєш ніякого права розказувати, як мені жити. Тим паче, коли твій чоловік не на фронті, а сидить поруч з тобою".
"Вдови себе так не поводять". Історії дружин загиблих військових про стереотипи, які їм нав'язує суспільство
Після смерті чоловіка Ірина Литвин звільнилась з роботи та стала підприємицею. Ірина Литвин

Зі слів Ірини, крім зауважень щодо поведінки, люди дають їй поради, на що витратити гроші, які виплачує держава родинам загиблих. Наприклад, замість купівлі будинку, їх варто було передати на благодійність.

"Але ми все життя з чоловіком винаймали житло. Війна забрала його і у мене вже немає повної родини. Я не в змозі самотужки зібрати гроші та купити собі помешкання, тому що я залишилась сама з дитиною. Всі люди знають куди та як правильно треба витратити ці гроші, радили все віддати на дрони... Але я теж допомагаю волонтерам, тільки не афішую це".

Нині на слова людей Ірина не зважає. Каже, до повномасштабної працювала майстром цеху на заводі з виробництва меблів. Після смерті чоловіка вирішила, що треба змінювати своє життя.

"Мій чоловік завжди говорив, що завод – це не моє. Тож я звільнилась з роботи, закінчила курси з перманентного макіяжу, архітектури брів та ламінування вій та стала підприємицею. Я купила приміщення, відкрила власний салон. Саша постійно казав, що потрібно вчитись та розвиватись, щоб мати хорошу роботу".

На честь свого чоловіка Ірина Литвин теж хотіла б назвати одну з вулиць Кропивницького.

Нині жінка намагається не відкладати життя на потім.

"Я повинна своїм прикладом показувати Сашуні, що я живу далі і живу "на повну" заради нього. Хоча багато моїх знайомих кажуть, що зараз це не на часі. Так, зараз триває війна. І може сьогодні ми живемо, а завтра до нас прилетить ракета і нас просто не стане".

"Жінки фарбуються червоною помадою, щоб відчути себе живою"

Сьогодні в суспільстві побутує багато стереотипів щодо того, як повинні жити жінки, які втратили на фронті чоловіків. Їх спроби фарбувати губи червоною помадою чи яскраво одягатися виникають через потребу відчути себе живою та повернути хоча б частково свої відчуття, говорить кропивницька психологиня Оксана Молчанова.

З її слів, негативне ставлення до певних поведінкових проявів жінок, що втратили чоловіків на війні, сприяє відмежуванню суспільства від їх проблем та посилює непорозуміння і конфлікти. Такі стереотипи сприяють глибшому зануренню жінок у свої переживання та почуттю нерозуміння й відкинутості суспільством.

"В умовах війни, яка триває не один рік, в українському суспільстві спостерігається певний розкол на табори: ті, хто воюють або працюють для забезпечення тих, хто воює; та ті, хто намагається жити як раніше, уникаючи теми війни. Тому, можу припустити, що спроба засудження поведінки жінок, які втратили чоловіків – це намагання виглядати більш позитивно на їх фоні, намагання виправдати бездіяльність або слабку залученість у процес війни. Причин може бути багато, але, я думаю, що в жінок, які втратили чоловіків на війні, не виникає думок про тих, хто перебуває в подібній ситуації".

На початок