Роман Олійніченко залишив роботу в Глодоській школі, що в Новоукраїнському районі Кіровоградської області, і добровольцем пішов на фронт на четвертий день повномасштабного російського вторгнення в Україну. Після двох місяців навчання тактичній медицині потрапив на передову. Нині після поранення лікується сам. Суспільному чоловік розповів про порятунок інших і що найважче для нього на війні.
Зі слів Романа Олійніченка, до 24 лютого працював вчителем географії і біології: "Війна для мене почалася десь о 6:30, коли мати мого учня зателефонувала і запитала, чи вести сина у школу. Увімкнув телевізор, беру телефон в руки – почалося".
Першого пораненого евакуйовував 15 травня 2022 року: "З начмедом заїхали в госпіталь в Бахмуті – там наш перший поранений з важкою контузією. Він був у паніці. 15 травня почалися перші 300-ті (поранені – ред.), а потім перші 200-ті (загиблі – ред.) хлопці".
Нині Роман Олійніченко проходить військово-лікарську комісію після поранення, яке отримав у квітні – має контузію і травму хребта. З його слів, поки лікується, від війни відволікається риболовлею: "Мій дід під час Другої світової війни служив у медсанбаті, закінчив війну в Празі. Після війни, пам’ятаю, коли я до нього приїжджав, щоранку на човні ловив карасів, в’юнів багато було. Так я і полюбив рибалити".
За словами чоловіка, за півтора роки на фронті з водієм Михайлом Потєхіним поранених вивозили на автомобілі швидкої допомоги на базі УАЗ, який в народі називають "буханка": "Чесно кажу, без нього (водія – ред.) я б тут не стояв. Знаю, що сідаю в нашу ластівку, доїдемо до точки евакуації і назад виїдемо. Без нього я б не зміг жодного хлопця врятувати".
На фронті має позивний "Батя" – так його називали військові, сказав Роман Олійніченко: "Близько 150 бійців ми вивезли і довезли. Найкоротша евакуація у нас тривала 24 хвилини, найдовша – чотири години. Не було різниці: день, ніч, обстріли, не обстріли – трьома екіпажами, потім чотирма ми вивозили хлопців з-під обстрілів. Заїжджали в окопи до хлопців або забирали в Бахмуті просто з позицій, бо час – це життя".
За словами чоловіка, усього, за три тижні квітня, медична служба дев’ятого стрілецького батальйону, в якому він служить, вивезла 180 поранених бійців. Для нього найважче, сказав, коли гинуть молоді хлопці: "Найважче дивитись на молодого хлопця Сашу Саприку, який лежить на кладовищі. Підходжу до могили – сльози навертаються. Коли вивозив його, він розповідав, що одружиться, а за добу його серце зупинилося".
Мріє про вільну й справедливу Україну, сказав Роман Олійніченко: "Ми зустрілися за ці півтора року з таким брудом, який треба вичистити. Ми їх називаємо колаборантами. Перемога буде тоді, коли ми навчимо наших людей поважати закон і цінувати один одного".
Зі слів бойового медика, поки через травму на фронт повернутись не може, планує навчати медичних інструкторів.
