Дмитро Лісовський п'ять років живе у Києві. Коли 24 лютого почався повномаштабний наступ Росії на Україну, хлопець гостював у Кропивницькому в батьків. У той же день він повернувся в столицю та донині допомагає евакуйовувати людей із окупованих територій. Чому не залишився та як нині живеться у Києві, розповів Суспільному.
"Я не хотів тікати"
24 лютого Дмитро Лісовський прокинувся о 05:40 від дзвінка дядька, який живе у Сполучених Штатах Америки. "Він сказав, що почалась війна. Що обстріляли аеропорт Бориспіль та інші місця. Спочатку я не міг зрозуміти, що це правда. Почав шукати новини, дивитися якісь фото та відео. Так, це була правда. Я вийшов на двір, а у небі літали військові літаки".
У Києві хлопець закінчив університет та працює. Напередодні вторгнення приїхав погостювати до батьків на пару днів. Каже, коли дізнався про наступ, навіть не думав залишатися. "Я розумів: якщо не повернусь зараз, то можу втратити цю можливість потім. По-перше, я не хотів тікати. Не хотів бути переселенцем. По-друге, Київ потрібно захистити. Якщо його захоплять, не відомо як інші міста будуть триматись. Я міг бути корисним там".
Батьки відмовляли Дмитра їхати, але згодом прийняли рішенням сина. Він знайшов попутників, які їхали в столицю, і рушив з ними. Каже, дорога була спокійною. "Коли ми їхали, стояли величезні черги до банкоматів. Усі в паніці. Ми бачили колони машин, які покидали міста. Були шалені затори. Також було важко заправитись. Але якщо від'їхати кілометрів 70 від міста, то можливо. В цілому, доїхали швидко".
Київ у воєнному стані
"Я не знав, чим конкретно буду займатися", – сказав Дмитро Лісовський. Згадує, як змінилася столиця: "У мене було не так багато запасів їжі. А в магазинах були порожні полиці, нічого не було в перші дні. Я стояв годинами в чергах, щоб хоч щось купити. Через проблеми з транспортом, дуже подорожчало таксі".

Каже, щодня прокидався від вибухів. "Хоча я їх не бачив, але добре чув. Київ – велике місто, але навіть за 10 кілометрів чутно, як бахкає. А сам Київ затих. Він став пустий, майже без машин та людей. Постійні сирени, постійно ховаєшся в укриття".
Допомога людям та сотні історій переселенців
Дмитро Лісовський – член Християнської церкви "Філадельфія". Тож коли дізнався, що там допомагають людям евакуйовуватись, долучився до роботи та переїхав туди. "Коли відкривають "зелені коридори", наші автобуси їдуть в Ірпінь, Ворзель, Бучу, Бородянку і забирають людей, які тижнями сидять в окупації. Водії з сьомої ранку до восьмої вечора ризикують своїм життям. Окупанти стріляють по транспорту, по колесам. І невідомо, чи зможуть вони забрати людей. Буває, що росіяни не пропускають, і 10-15 автобусів повертаються пустими".

Люди, яких вдається евакуювати, діляться своїми історіями. "Російські солдати перед тим, як відпустити людей, змушували чоловіків роздягнутися ледь не догола. Максимально перевіряли. Телефони забирали та прострілювали. У нас лежить декілька таких телефонів".

Найбільше Дмитру запам'яталася розповідь евакуйованої жінки з Ворзеля. Вона розказала, як росіяни окупували селище та забирали телефони у людей. "За її словами, одну жінку там вбили, бо вона проганяла окупантів та не погоджуватись з їх політикою. Загалом люди розповідають, як сиділи без світла, газу, зв'язку, води та їжі".
Коли автобуси приїжджають назад у церкву, переселенців годують, дають прихисток та відвозять у безпечні міста. Завдання Дмитра – реєструвати людей, допомогти їм з особистими питаннями, вислухати та заспокоїти. Каже, реєстрація – важливий процес. "Так одного разу ми виявили можливого диверсанта. Він не хотів показувати документи, плутався у назвах міст та де вони розміщені, брехав, що його тероборона вигнала з будинку. Ми викликали поліцію і його забрали".

Охочих виїхати – багато, та в пріоритеті люди з інвалідністю, пенсіонери, жінки та діти. "У перші дні неможливо було писати точну кількість охочих виїхати з Києва. Людей було так багато, що усі кімнати церкви були переповнені. Щодня було від 500 до тисячі людей. Бувало, що всі автобуси переповнені, але люди готові були сидіти на підлозі, аби тільки виїхати".
Життя у церкві
У всіх помічників ранок починається з сьомої-восьмої години. Сплять на матрацах, що розстелили в одній з кімнат церкви. "Ще ні разу з початку наступу не приймав душ гарячою водою", – каже Дмитро Лісовський. Коли переїжджав, з собою взяв лише необхідні речі.
Час від часу лунають вибухи, проте у самій церкві їх не чутно через гомін людей. Працювати важко не тільки фізично, а й психологічно, каже хлопець. Щодня чуєш сотні історій про обстріли, втрачені домівки та смерть. "Але ми розвантажуємося, коли молимось разом за Україну, щоб закінчилась війна, перестали стріляти. Стараємось починати і закінчувати день молитвою. Також, граємо на гітарі та співаємо пісні".
Жартує, коли закінчиться війна, перше що зробить – підстриже бороду. А нині Дмитро Лісовський буде допомагати, поки працює штаб з евакуації людей, в якому він працює.
Читайте також
- Двадцять четвертий день війни. Новини Кіровоградщини
- Вторгнення Росії в Україну, день двадцять четвертий. Онлайн