Після аварії на Чорнобильській АЕС із забрудненої радіацією території, втративши будинки, майно, господарства, люди змушені були шукати прихистку на інших територіях України. Як живуть всі ці роки ті, кого відселили? Як будувалися для них села? Чого хотіли самі люди і що пропонувала влада?
На Суспільному провели телерадіоміст Харків-Кропивницький, де очевидці подій поділились своїми історіями. У Кіровоградській області є три села, які переселені із зараженої території, в Харківській – одне. У Кропивницькому з гостями спілкувалась журналістка Марія Лебідь, у Харкові – Оксана Білецька.
ХАРКІВ
На відміну від жителів 30-кілометрової зони відчуження, із селища Вільча Поліського району Київської області почали переселяти 1992 року. Для цього на початку 90-х років у Вовчанському районі Харківської області спеціально для переселенців збудували однойменне село. Переїхало сюди близько 2 тисяч людей. Нині 80 відсотків жителів сучасної Вільчи – це переселенці та їхні нащадки.
Сергій Тищенко, разом із родиною жив у містечку Поліське, нині житель харківської Вільчи: На день аварії на ЧАЕС я працював в міліції. 26 квітня, десь приблизно о пів на третю нас по тривозі зібрали в райвідділі. О пів на п’яту 29 працівників міліції, зведений загін, вже були в місті Прип'ять.
Оксана Білецька, журналістка: Ви вивозили їх, правильно я розумію?
Сергій Тищенко: В перший день радянська влада вирішила замовчати всю цю аварію. Була дана команда, закрить Прип’ять, щоб, як кажуть, миша звідти не вийшла. В суботу все було, як завжди. Тепло. Діти в піску гуляли. Працювали магазини. Місто не знало про аварію. Тільки аж 27 числа, в неділю, нам дали завдання закрити ринок і десь о 12-й годині вже знали, що буде евакуація. У 8 годин вечора Прип’ять була пуста. Людям сказали: вас вивозять на 3 дні, місто продезактивують і ви повернетесь. Але всі знали, що повернення не буде.
Коли переїхали у Харківську область ми, перший час було важко – відношення місцевих: "Вот приєхала радіація". Не сприймали. Це зараз уже переплелись сім’ї, стали, як місцеві. Перші 5-7 років було важко.
КРОПИВНИЦЬКИЙ
Марія Лебідь, журналістка: У травні 1986 року кіровоградські будівельники виїхали у Київську область і за коротких 2-3 місяці спроєктували і збудували село Сукачі за 41 км від атомної станції. Це 270 будинків з усією інфраструктурою: магазином, поштою, ФАПом і так далі. Але радіаційний фон у новозбудованому селі був ще досить високий, тому Кіровоградська область запропонувала: переселяти людей у нові села, але вже на Кіровоградщині.
У 90-х роках збудували три села для переселенців із Чорнобильської зони з Житомирської області. Це село Голубієвичі у Компаніївському районі, село Бутівське в Олександрійському та Несваткове в Олександрівському районі.
Валерій Кальченко, куратор будівництва, ексзаступник Кіровоградського облвиконкому у 1990 році: Спочатку планувалося, що наші будівельники будуть будувати саме на Житомирщині. Але в нас будівельників не було і тому переконали уряд в тому, щоб будувати на території Кіровоградської області. Ми поїхали в ці села. Познайомилися з людьми. І запропонували їм приїхати і самостійно вибрати ті території, де вони хотіли б жити. У зв’язку з нехваткою будівельників, залучили й сільських будівельників. Ще ми запросили будівельників із Румунії, які працювали на Криворізькому гірничо-збагачувальном комбінаті окислених руд, фірма "Арчі". Приблизно скажу. Десь 100 будиночків в Голубієвичах, 226 – це точно, у Бутівському і близько 300 у Несватковому.
Біля побудованих будинків була господарська будова, де можна і корову тримати, курей, сіно. Газ, гаряча вода, опалення. Умови навіть кращі, ніж в Житомирській області.
Люди з Голубієвичів захотіли, щоб залишився їхній колгосп. Ми залишили цей колгосп. Захотіли, щоб залишилось керівництво колгоспу – Іван Федорович Конончук, він очолив це господарство. Ми виділили землю, для того щоб було де обробляти. Люди дуже роботящі. Колгосп в Голубієвичах став на ноги дуже швидко.
Що стосується Бутівського. Там керівник колгоспу був наш, але він собі в заступники взяв голову колгоспу, який працював там, в Калинівці. Таким чином ми хотіли створити всі умови, щоб люди якомога краще адаптувалися на Кіровоградщині.
Олександра Сергійчук, жителька села Несваткове. Переїхала із Житомирської області, коли їй було 20 років. Зараз очолює філію місцевої школи: Памятаю ті два роки, що проживала у селі Васіковичі після аврії на ЧАЕС. Нам заборонили тримати свійські трварини, ходити до лісу по гриби та ягоди, які ми звикли збирати. Приїжджали до нас у школу – я на той час навчалась у 7-му класі – вішали на шпильках якісь приборчики. Говорили, щоб ми їх не знімали. В школі ми їх вішали на форму, вдома – на одяг домашній, навіть спали коли, до ночнушечки його прикріпляли. На три дні. Потім приїжджали, дивилися, в кого який рівень радіації. Не було навіть страшно.
Коли до нас прилітали у скафандрах, міряли дозиметрами рівень радіації, це було моторошно, але і до цього ми звикли. Воду нашу не захотіли вживати. Їжу запропонували, думали ж, люди голодні приїхали, треба ж пригостить, вони відмовлялись. Навіть і це ще не було страшно.
Страшно було те, коли починали приїжджати вантажівки, і люди починали виїжджати з села. Були ті, які їхали в Росію, Білорусію, і важко було те, що люди розуміли, що більше ми їх не побачимо.
Добре, що зараз є соцмережі. На той час їх не було, і ми вважали, що ми не зможемо побачитись ніколи.
Марія Лебідь, журналіст: Коли ви переїхали у Несваткове, як вас там прийняли? Які були умови?
Олександра Сергійчук: Якщо порівнювати із Харківською областю, то в нас було краще. Будиночки були уже готові. Газ, світло, вода, каналізація – все в нас було підключене. І сарайчики, для того, щоб тримати курочку чи кабанчика. Зрозуміло, що роботи було іще багато. Багато було і недоробок. Обжилися. Якщо ми вже 33 роки живемо на Кіровоградщині, то вже і сади чудові, і наші діти вже звикли тут.
Соромно казать, але не дуже дружелюбно нас прийняли люди. По-перше, нас сторонилися. По-друге, місцеві, будиночки яких були не такі гарні, вони сердились. Вони ображались.
Зараз, звичайно, все нормально. Вони побачили, що ми звичайні люди, такі, як вони, від нас нічого не випромінюється. У нас вже є спільні сім’ї. Ми вже місцеві.
Катерина Галудзіна, жителька села Бутівське, переселенка з Житомирської області: На початку травня я приїхала до Києва по свого племінника, щоб забрати його в село, відпочити, як завжди. В Іванкові я побачила жахіття. Стояла колонна автобусів, люди з клунками на плечах, штовхалися, плакали, голосили. Оце таке було як війна.
Микола Лісовський, житель села Бутівське, переїхав з Житомирської області: Приїхав до нас голова колгоспу. Він привіз кіно про те, як живуть люди в тому селі, куди нам пропонували переїхать: як доярки ходять на роботу, що було у селі. Зібрали в клубі людей. Люди подивились, і якось сподобалось. По-перше, подальше від цього лиха.
Приїхав автобус, зібралось більше 30 людей. Поїхали, побачили умови. Люди прйняли дуже добре. Нагодували, напоїли.
Катерина Галудзіна: І обнімали, і плакали.
Микола Лісовський: Позабирали нас по своїх домівках, положили спать. Приємно було. Вранці наші дівчата – і доярки, і хлопці-трактористи, побігли на ферму, помагати корів там доїти. Потім поїхали дивитись цю місцевість, де мало будуватись село.
Катерина Галудзіна: Переїхали, це був 1992 рік. В мене маленькі діти – 3,5 і піврочку. В першу чергу забирали з дітьми. Приїхали, кажуть, післязавтра будуть вантажівки. Боже ж, як післязавтра? Та в мене кури, в мене корова! Не брать нічого! Ми поскладали меблі, погрузили у вантажівку, діточок взяли автомобілем, поїхала. Їхали з болем, їхали з сльозами. Точно як у війну.
Микола Лісовський: Село строїли половину румини, а половину – наші, із Світловодського району, і з інших районів. Руминські дома були кращі. А там де наші…
Катерина Галудзіна: У Несватвоково, сказали, що вже був газ. У нас цього ще не було. Будинки були недобудовані. Діток на вуличку – старша меншу няньчить, і ми добудовували. Обжились.
Читайте також
- "На Мі-6 зайшов на реактор мій командир, другим – я". Олександрійські вертолітники з Кіровоградської області перші почали ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС з повітря, закидаючи в реактор пісок та свинець.
- 9 тисяч жителів Кіровоградщини постраждали від аварії на ЧАЕС. Що для них може зробити держава
