Тетяні Іванченко з міста Олександрія, що на Кіровоградщині, було десять років, коли у 1941 році розпочалась німецько-радянська війна. Нині ветеранці Другої світової — 94 роки. Про те, як розкладала їжу на дорозі для колони військовополонених, носила валянки партизанам та допомагала бабусі виходжувати військових, у День памʼяті та перемоги над нацизмом жінка розповіла Суспільному.
Тетяна Іванченко народилася у 1931 році в Харкові. У 1939 з мамою переїхали в Олександрію, в 1941-му – у Костянтинівку, яка за 22 кілометри від Олександрії Кіровоградської області. Під час окупації, з розповіді ветеранки, мама ночами шила валянки для партизанів.
"Я ті валянки на спині носила три кілометри в Олександрівку. Мама пошиє три, чотири пари, а я несу. Дійшла до магазину, там мене дядько зустрів, віддав товар, з якого шити, забирав валянки й пішов. Я не знала хто то такий. Мама мені аж після війни розповіла, він партизаном був".
Зі спогадів ветеранки, життя під час окупації було тяжким.
"Німці всіх ганяли на роботу, бо степ був, щоб і пшениця була і все було. Бо у колгоспі раніше було, так і при німцях все було. Пшінку товкли й варили, ячмінь та картоплю. Хліба не було, бо не було з чого молоти. Почали облави, людей забирали в Німеччину і мама два рази попала й вибралась. Вона була в місті, але знайомі із нашого села – "поліцаї" – її визволили. Згодом мама почала ховатися".
Серед спогадів Тетяни Іванченко – як військовополонені просили їсти.
"Наше дитинство було гірке й тяжке. Пам’ятаю, як гнали із Кременчука військовополонених. Вони голодні були й люди просили, щоб виносили на дорогу хто що може. Ну спочатку люди хліб клали, а німці собак пускали. Страшно було дивитися на це видовище. В них ланцюги на ногах були прикручені, на дорозі через це був гул. Вони дуже кричали, що хочуть їсти".
З її слів, підлітки її віку виносили військовополоненим їжу на дорогу.
"Картоплю варену, буряки, кабак печений кусками різали. На землю клали, а їх ще не видно було, коли підходили ближче, то всі тікали в кукурудзу. У дитинстві, розумієте, тоді було байдуже, ми боялися. А зараз страшно й згадати, яке це було видовище. Як тільки вони нагинались, щоб глянути що на підлозі є, то їх починали розстрілювати. Люди й перестали їжу возити".
За її спогадами, в Олександрії найбільш знесилених військовополонених віддавали родичам через те, що не було їх чим годувати.
"Біля воріт була деревʼяна будка, де сиділа перекладачка, а поряд з нею німець. Як багато людей приходили, вона оголошувала: «Підходьте ближче і слухайте прізвища. Якщо хтось знає прізвище, ми будемо вам віддавати». Що я тоді ще розуміла? Десять років було. А як назвали прізвище Хлистун – мамі стало погано. Вона на заборчик сперлась і похилилась. Це родич наш був. Питали чи заберемо, ми забрали. Коли вони його привели, страшно було дивитися: зарослий, брудний, обірваний, але він маму впізнав".
Після відступу радянських військ у 1941 році, вона з бабусею рятувала військових, які переховувалися чи відстали від своїх підрозділів.
"Відступали, за селом соняхи були й вони туди ускочили. Німці вже увійшли до нас в село, то мужики ходили по тих соняхах, забирали всіх. До нашої бабусі, бо ми крайні були, на горище виносили й напували. Знаєте чим? Білою глиною. А хто напував? Ми з бабусею виліземо на горище й напуваємо. То троє вмерли, а троє вижили".
Про день перемоги дізналася із німецького радіо, яке нацисти покинули під час відступу. А місцевий житель його відремонтував.
"Всі радісні були: і кричали, і плакали, і тужили. Тому що половину села було вибито. З молоді не було нікого. Така була радість, що це вже перемога, що це кінець війни. Ото так святкували. Музика була, танці, пісні, чого тільки не було. Потім у колгоспі наварили у котлах капусти, столи поробили коло стовпа з радіо і там обідали. Люди такі були раді, сміялися".
"Хочу, щоб швидше був мир. Щоб люди були вільні. Щоб діти розуміли, що таке мир. Не боялися й ходили до школи. Не ховались: як тільки загуде. Тому що я пережила таке в дитинстві. Не бажаю цього нікому".
Біографія мами – це типова біографія українських родин, які жили й працювали під час Другої світової війни, сказав син Тетяни Іванченко, краєзнавець Володимир Іванченко.
"Це велика кількість людей: і дітей, і дорослих і старшого покоління, які в ті часи не рахувалися ні зі здоров’ям своїм, ні з життям. Тому що це ризиковано було допомагати військовополоненим чи іншим. Безумовно для нас це був приклад й для мене особисто теж був".
Після війни Тетяна Іванченко працювала в колгоспі, потім вийшла заміж й з родиною в 1957 році переїхала в Олександрію.
Що відомо про відзначення в Україні Дня пам'яті та перемоги
8 травня в Україні відзначають День пам'яті та перемоги над нацизмом, вшановуючи загиблих у Другій світовій війні 1939–1945 років. Цей день встановили Законом України у 2023 році замість 9 травня, на знак солідарності з Європою в пам'ять про Другу світову війну. Спільним є символ пам'яті – мак.
За даними з сайту Українського інституту національної пам'яті, Друга світова війна розпочалась для України нападом нацистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року та бомбардуванням німецькою військовою авіацією Львова та інших українських міст. А з 22 червня 1941-го після вторгнення військ Німеччини та її союзників на територію СРСР, бойові дії відбувались в усій Україні.
Майже сім мільйонів людей мобілізували за роки війни з України до Червоної армії. Кожний другий з них загинув, а кожний другий із тих, хто залишився живим, отримав інвалідність.
