З приходом повномасштабної війни родина Глущенків залишила рідний Бахмут і переїхала на Західну Україну. Додому сподівалися повернутися тижнів за два та розлука виявилася тривалішою. Наразі будинок цієї сім'ї у Бахмуті зруйнований росіянами. Це уже вдруге після 2014 року війна знищила їх житло. Про це Суспільному Хмельницький розповів переселенець з Донеччини Вадим Глущенко. Каже, що найстрашнішим було незнання того, що буде далі. Однак чоловік знайшов у собі сили не впасти у відчай — у Хмельницькому вони з дружиною вкотре все починають спочатку.
Ми не знали, що буде завтра. І це, мабуть, найстрашніше для людей
Коли ви залишили рідне місто?
Це було на початку березня 2022 року. У нас війна почалася у 2014 році. Перший раз ми виїжджали у 2014 році, потім повернулись. Коли вже почалася повномасштабна війна, почалися обстріли і ми поїхали.
А перший раз ви надовго залишали домівку?
На чотири роки.
Як змінилося життя після 2014 року?
Воно стало зовсім іншим. До того — було нормальне таке людське життя. Знав, що буде завтра, що буде післязавтра. Була улюблена робота і було все добре. А потім, коли прийшла війна, то довелося все це покинути: звички, які були і почати шукати щось нове.
І куди ви прямували?
Ми їхали в Ужгород до родичів, але не доїхали. Дорога була довга. У Хмельницькому зупинилися наші знайомі з Бахмута і вони запросили переночувати. А ми їхали з мамою, їй 90 років і вона маломобільна. Ми залишилися на два дні, а потім подумали, що далі нам їхати не варто і почали шукати житло.
Тоді — що було найважчим у перші дні вашого перебування у Хмельницькому?
Ми не знали, що буде завтра. І це, мабуть, найстрашніше для людей.
Ви кажете, не знали, що буде далі. Це довго тривало? От той дискомфорт психологічний.
Так, це було доволі довго. Ми відходили, я сам налаштовувався. Було довго, мабуть, пів року.
А що потім?
Мене це не влаштовувало, це по — перше. По — друге, потрапили на психологічні тренінги і там нам допомогли. Групові були заняття. Тоді у нас їх було три.
Коли починаєш вивчати ситуацію з різних сторін, то з'являється якесь розуміння, що робити далі
А тоді ви спілкувалися зі своїми земляками? Скільки їх було тут у Хмельницькому?
Тут їх було чотири людини. Ті, кого я знав.
Ваші знайомі?
Так.
А з іншими ви спілкувалися?
Теж, зі всіма спілкувалися. А це важливо було — ділитися якимись враженнями.
Для чого це вам було потрібно?
Це дійсно важливо, бо ти бачиш, як думають люди. Ти сам починаєш з якоїсь іншої точки зору дивитися на все. І коли починаєш вивчати ситуацію з різних сторін, то з'являється якесь розуміння, що робити далі.
Снаряд влучив у будинок, але не розірвався
На початку цього року — ви про це розказували — сталося те, що напевно вас особливо вразило. Я про ваш дім.
Ну, так. Третього січня він згорів. Було влучання до цього. Пробило дах, стелю. Снаряд влучив у будинок, але не зірвався — був просто у хаті снаряд. А другий снаряд уже прилетів і хата згоріла. Сусід, який був там, зателефонував і сказав, що немає хати.
Як змінила ваше життя ця новина?
Знаєте, я навіть не дуже про це думав. Ми вже звикли втрачати. Ми втрачали у 2014 році, коли виїжджали. І це вже було, не знаю, вкотре. Тому сказали: нічого, якось будемо жити далі.
Що стало поштовхом для того, щоб ви почали діяти? Активна діяльність, напевно, потрібна вам була. З чого ви почали?
Так, активна діяльність потрібна. Ну, мабуть, та ж хата, в яку уже не повернешся. Ми —безхатьки. Треба було щось робити, і я став розмірковувати, що можу робити нове у Хмельницькому. Якось нам потрібна була подушка, а дружина каже: "Була б у нас машинка, я б пошила подушку. Була б в нас подушка. А так немає".
А у вас нічого не було?
Ми виїхали легковим автомобілем. Тобто дещо було, але ми виїжджали на два тижні це ж небагато. Гадали: зараз два тижні мине і ми повернемося. Моя так дружина сподівалась. Я трошки на більше їхав. Але все одно речей було не так багато. Ми вирішили купити швейну машинку, хоча не було грошей, нічого не було. Ми почали шукати машинку, знайшли, і потім якось у нас з'явилися гроші, хоча до цього не було. Хтось прислав, подарував, хтось допомогу надав.
Я зовсім не вмів шити, не знав, з якого боку підходити до цієї машинки
То так склалися обставини якимось дивним чином, що...
І ми всі зусилля приклали до цього. Я зовсім не вмів шити, не знав, з якого боку підходити до цієї машинки. І навчився я вже тут. Спочатку чохол пошив: у мене був термос, в машині возив і він мав подряпини. Мені це не подобалось, я вирішив пошити чохол. Потім подумав, що ще можна робити робити меблі, бо кінчиться війна і туди ми приїдемо, і треба буде якось жити, і кожному будуть потрібні меблі.
Але з меблями поки що ви зачекали і займаєтесь трошки іншим. Шиєте сумки, так?
Так, сумки шию.
Скажіть, от коли ви цим займаєтеся, ви, напевно, відволікаєтеся від тих думок, які є у вас, про те, що відбувається, що відбулося з вашою родиною. Про що ви мрієте?
По — перше, це, мабуть, найкраща терапія — щось робити руками. Я б кожному бажав такого — щось робити руками. Я мрію про те, що колись цех я зроблю, будемо шити гарні сумки, і зможемо зробити і мебльовий цех. Будемо жити і поборемо ці проблеми.
Чи маєте вже нових друзів у Хмельницькому? Наскільки вас гостинно зустріло наше місто?
Дуже гостинно. Дуже гарне місто, гарні люди. І зустріли дуже добре. І друзі є, і допомагають нам досі.
От ви, напевно, вже маєте життєвий досвід. Чи можете ви поділитися своїми думками стосовно того, наскільки залежить ця адаптація від того, яка людина?
У людини повинно бути бажання і самому гарно жити і іншим допомагати. І просто змінювати кожен день, кожен крок, щоб було все краще і краще. І це, мабуть, найсильніше бажання, яке повинно бути у кожного.
Я хотіла знайти дані, скільки залишилося людей у Бахмуті зараз. Найсвіжіші дані опубліковані у червні Донецькою ОВА — трошечки більше, як пів тисячі людей там залишилося. Фактично, нікого з сімдесяти тисяч, так? Ви вірите в те, що ви повернетеся туди?
Так, так. Вірю.
А що ви зробите перше, коли повернетеся туди?
Треба піднімати місто, треба щось робити. Перше, потрібна безпека. А друге, потрібно прибрати все і починати життя знову.
Ви вже знаєте, чим ви будете займатися найближчим часом у Хмельницькому, поки ви перебуваєте тут?
Я буду шити.
А будете з кимось кооперуватися? Можливо, хтось не такий рішучий, як ви? То ви могли би показати людям, як це робити?
Я можу допомогти, розповісти, як шити, як фірму відкрити, і що потрібно робити. Цим я можу допомогти людям. Це з власного досвіду. Так, в мене є досвід.
А чим займається ваша дружина?
Вона теж пішла вчитися на швачку. От коли я вирішив сумками зайнятися, я кажу: ти йди вчись, бо потрібні знання. І вона вчиться шити весільні сукні.
Свободу треба тримати завжди перед собою
Як зберегти для себе відчуття сенсу життя? Що для цього треба?
Треба, мабуть, мати почуття свободи. Свободу треба тримати завжди перед собою. І тоді все буде виходити. Коли людина вільна, вона сильна.
Дякую вам і бажаю, щоб ваше прагнення бути вільною людиною було прикладом для тих, хто поки що не може побороти в собі, можливо, відчай. Бо є такі люди. Будьте взірцем, для тих, хто, можливо, думає, що він вже зневірився. Ми сильні всі, правда?
Так. Я усім бажаю щось робити. Дива відбуваються кожен день. Працюйте – і все буде. І Україна буде краще, ніж була. У це я вірю і це ми повинні зробити.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.