"Житиму й боротимусь за двох", – так підсумовує 100 днів війни у своєму житті вдова військового Анастасія Ярова. Із чоловіком, хмельницьким велоактивістом Віталієм Поліщуком, в перший день війни пішли записуватись в територіальну оборону. Вже в черзі 24 лютого вирішили: Анастасія залишиться вдома, а чоловік піде захищати батьківщину. Історію ста днів війни дружини загиблого захисника України розповість Суспільне.
"24 лютого ми мали піти на концерт. Ми завжди щороку ходили на Даху Браху. Пам’ятаю, десь шоста чи навіть раніше. Прокидаюсь, мене Віталік, так би мовити, штурхає: "Прокидайся, війна почалась". Кажу: "Віталік, яка війна? В нас в країні вже восьмий рік йде війна. Восьмий рік, вже дев’ятий". Він каже: "Ні, Настю, вони почали бомбити наші міста".
Перших два дні, розповідає Анастасія Ярова, провела, гортаючи стрічку новин. І вже відразу, 24 лютого, пішли з чоловіком записуватись в тероробону: "Ми з Віталіком говорили, що наше покоління має поставити крапку в цій війні".
Перші дні війни подружжя: Віталій – в теробороні, Анастасія – в Хмельницькому волонтерить. Пізніше повернулась на роботу в міський департамент освіти. Пригадує: "Я в жодному разі не планувала виїхати за кордон. Я би виїхала за кордон, якби по Хмельницькому вже почали кидати бомби. Тоді, можливо, я б виїхала. До того я вважала, що я, як депутат міської ради, як громадянка, як жителька міста Хмельницького, я повинна тут допомогти. Докласти максимум зусиль, щоб ми перемогли в цій війні".
З кінця квітня Віталій Поліщук в складі окремої бригади територіальної оборони перебував на сході України. "Я завжди казала Віталіку: "В мене більше досвіду зі стрільби, ніж в тебе". Він взагалі був мирної професії, працював в ІТ, до війни взагалі ніякого відношення не мав. Казав, що по них стріляли з усього, що хотіли", – каже Анастасія.
9 травня Віталій Поліщук загинув внаслідок артобстрілу. Святкування Дня перемоги, згадує Анастасія, не любила задовго до війни: "Тут немає ніякої радості. Ми завжди повинні були пам’ятати ціну тієї війни. Я завжди знала, що Радянський Союз і Росія – це був окупаційний режим для України. Я бачу, дзвонить невідомий номер телефону мені. В мене вже якось всередині все обірвалось. Піднімаю слухавку і питаю: "Він цілий, живий?". Це телефонував взводний Віталіка. Він сам почав плакати, сказав: "Ні".
Період очікування тіла Анастасія згадує: "Це як певний місток через велику річку, яку ти маєш перейти. Йдеш-йдеш. Казали, що має бути 5-6 днів. Велика черга".
13 травня з Віталієм Поліщуком прощалися в Хмельницькому. Труну з загиблим велоактивістом проводжала велосипедна колона. Тоді Анастасія вирішила сказати промову в пам’ять про чоловіка: "Я хочу попросити вас, щоб смерть мого Віталіка і смерть тисяч інших воїнів, які сьогодні помирають в цю хвилину, не були даремними. Зрозумійте, що ми повинні побудувати Україну. Не нагребеш ти всіх грошей, не сховаєшся за тим парканом. В Бучі, Ірпіні ми це бачили".
Пригадує: "Зазвичай, на похорони рідні не говорять. Говорить міський голова, говорять військові. Я вирішила, що мушу сказати ті слова. При житті ми з Віталіком завжди один одному все говорили, ми нічого не приховували".
Після похорону Анастасія брала участь в благодійному велопробігу до Дня Героїв, де збирали кошти на тепловізор у підрозділ, в якому служив Віталій Поліщук. Пізніше передала військовим 15 рацій, які замовляв ще її чоловік. Зараз, каже, продовжує їздити із волонтерською допомогою на передову: "Дуже важливо, щоб ми пам’ятали ціну тій війні, що гинуть хороші люди, прості наші рідні. І що ми повинні вже змінюватися, змінювати свої думки, пріоритети. Ми не можемо жити, як вчора-позавчора жили".
