Під час окупації Херсона дітей із Будинку малюка прихистила одна з церков. Голова обласного об’єднання Церков євангельських християн-баптистів Павло Смоляков розповів Суспільному як прийняли таке рішення, як допомагали пересічні херсонці та що зробила окупаційна влада.
У цій церкві Павло Смоляков, нині голова Херсонського обласного об’єднання Церков євангельських християн-баптистів, почав служіння у 1991 році. Розповідає, на початку повномасштабного вторгнення сюди привезли дітей із Будинку малюка, якими опікувався їх благодійний фонд "Мій дім". Павло згадує, що на той час в Херсоні лунали вибухи й діти разом з вихователями переховувались у бомбосховищі, жили в жахливих умовах.
"Ми приїхали у Будинок малюка і кинулися — а де діти? Охорона каже: "А діти в бомбосховищі". Ми пішли туди, подивилися, що там відбувається, а там просто був якийсь жах! Мокра підлога, на цій підлозі лежать матраци, по цих матрацах повзають діти. Менші — на руках у персоналу. Купа людей сторонніх, це ж на районі просто бомбосховище. Лампочка одна в одному кінці, друга — в другому. Це жах, який не можна було передати. І ми одразу зрозуміли, якщо діти тут поживуть день, два, три, то вони можуть не вижити", — розповів Павло.

Аби розв'язати питання з порятунком дітей він подзвонив пастору в рідну церкву та попросив готувати місця для дітей. За його словами, в Будинок малюка їх не можна було повертати, бо там немає ніякого укриття, і всюди — великі вікна. Павло каже, поговорили з адміністрацією закладу, і вони погодились, щоб дітей перевезли в безпечне місце.
"У нас цокольне приміщення, воно більш-менш обладнане. В нас тут було і тепло, і сухо, і їжа, і вода гаряча й холодна. В нас були класи. Ми поділили цих дітей по групах, як вони там були, і в нас кожна група була у своєму класі. Там було велике приміщення, зал, де вони могли гратися, робити якісь заняття, вправи, просто їсти. Тому війна для нас почалася саме отак”.
Приміщення церкви поділили на дві частини: в одній — жили діти, в другій — проводили богослужіння, розповідає Павло.
"Ми намагалися розділити ці дві сфери, тому що дітки маленькі — від чотирьох місяців до 4 років. З ними займався персонал Будинку малюка. Вони приїжджали сюди на роботу. Ми забезпечували їм побут, щоб у них усе було — їжа, памперси, одяг, взуття і все інше. І ще сестри наші приходили й з цими дітьми гуляли. У нас є територія, велика. Старші дітки вже знали: "О, це моя бабуся йде!" Тобто вони соціалізувалися, розумієте. І це було таке життя. В закладі в кожної дитини своє ліжко, своє місце. Тобто вони всі поділені. Тут не було такої можливості, щоб для кожної дитини поставити окреме ліжко. І тому вони спали разом. В нас були матраци на підлозі, там було все обставлено. І виховательки спали разом із цими дітьми”, – згадує Павло.
За словами Павла Смолякова, однією з головних проблем в окупації було забезпечення повноцінного харчування дітей. Фінансування не було, діти потребували чотириразового харчування. Доводилось звертатись до всіх знайомих та незнайомих людей, багато хто з них відгукнувся та погодився допомагати.
“Один раз приїжджає чоловік на машині, відкриває багажник — там кілограмів 120 чи 130 шоколаду. Вивалює, каже: "Візьміть, я знаю, що у вас діти". Дуже багато було такого. Люди просто з кіосків своїх привозили памперси. Привезуть: "У вас діти, дітям треба?" "Так". "Будь ласка, хай у вас будуть". З Данона ми возили до останнього дня. Він скільки міг працював, ми майже кожного дня їздили й вони нам відвантажували просто - "беріть"! Тут фірма працювала, вони займалися фруктами, в них сади. Вони нам привозили. Яблука, їли діти, скільки хотіли. Одна жіночка тут, на Північному ринку, мала кіоск, де продавали пиво. Але хтось прийшов, сказав: "Слухайте, вони там і молоко продають". Ми підійшли туди, так і так. Вона каже: "Нема питань, я вам буду віддавати бочку молока, коли вам треба, приходите та беріть даром". Тобто людей, які хотіли допомогти, було безліч”, — згадує Павло.
Він каже, що у церкві діти перебували два місяці, їх ніхто не чіпав. Один раз за цей час до них приходити російські окупанти, шукали зброю, але нічого не знайшли, тож поїхали.
"Через місяць після цього візиту в інтернеті з'явилась інформація про те, що у Херсоні в підвалі церкви від окупантів ховаються діти. От після неї одразу тут з'явилися співробітники відповідних служб. Прийшли й сказали: "Де діти?" Подивились і пішли. І так кілька днів поспіль вони приходили. Кожного разу запитували одне й те саме: "А чого діти тут, а чого не там, а чого ви їх не вивезли, а ви збиралися їх вивозити чи не збиралися?” – згадує Павло.
Згодом, каже він, приїхав депутат держдуми РФ, який представився "представником Путіна по півдню Росії із соціальних питань". Павло не запам'ятав його прізвище, тільки псевдонім — "Навігатор". Він був одягнутий у форму та приїхав з озброєною охороною.
"Він запитав: "Где дети?" Ну ясно, де діти. Зайшов він сюди. Я його попросив, щоб військові не заходили. Він зголосився, військові залишились тут, а там декілька людей зайшли в цивільному одязі і він зайшов. Вони пройшли, поспілкувалися зі співробітниками, щось запитували, подивилися, де діти, щось фотографували, щось знімали. А коли він уже пройшов, усе подивився, каже: "Так, дети должны быть на месте. Я тебе гарантирую, сюда никогда ничто не прилетит". Я кажу: "Ну слухай, ти ж не Бог. Це Бог може гарантувати, а ми з тобою прості люди, тому ми піклуємось, щоб дітям було добре". "Вам помочь или вы сами отвезете детей?" Тобто вибору в нас великого не було. "Помочь" — тобто це приїдуть військові, будуть брати цих дітей, перевозити. Тому ми сказали, що самі відвеземо, не треба нам тут допомагати”, — пригадує Павло.

Перед Великоднем Павло разом з іншими братами за кілька годин вивезли дітей та все їх обладнання. Наступного дня кілька людей з його з команди виїхали з міста. Чоловік також прийняв рішення виїжджати з Херсона.
“Той росіянин сказав: "Я приеду после пятого числа, мы с тобой встретимся и поговорим". Ну ви розумієте, що "встретимся и поговорим" мені з якимось "представником Путіна" здалось некомфортним. Тому я теж вирішив, що треба їхати. Ми відсвяткували Пасху з церквою, і в понеділок ми з пастором сіли на машини та поїхали. Я їхав, зі мною ще дві жінки з дітьми. Намагалися виїхати через Давидів Брід, туди вже не пускали. Тоді поїхали на Мелітополь, і вже через Мелітополь, через Токмак приїхали в п'ятницю на ніч в Одесу", — розповів Павло.
В Одесі, куди переїхав Павло, до війни жила його донька зі своєю родиною. Залишився в її квартирі та почав допомагати переміщеним особам.
"Ми самі були переміщені, ми розуміли, що то таке переміщена особа. Ми ті пів року, що були в Одесі, ми їздили від Миколаєва до Нововоронцовки вздовж лінії фронту і допомагали людям, переміщеним особам. Привозили їжу, привозили одяг. Така робота в нас була", — розповідає голова обласного об’єднання Церков євангельських християн-баптистів
До Херсона Павло Смоляков повернувся через два дні після звільнення міста. З того часу почали допомагати херсонцям та ЗСУ.
Підписуйтеся на новини Суспільне Херсон у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube.