Коли РФ захопила Донецьк, Олександру Кухарчуку було близько 30 років. Чоловік вимушено виїхав у Харківську область, залишивши квартиру у Донецьку та — сім'ю у Москві. Впродовж наступних років він донатив на армію, подорожував Україною і світом, займався громадським активізмом — зокрема, стежив за прозорістю місцевої влади у Змієві та координував "Підвези лікаря Донеччина" під час пандемії.
На початок повномасштабного вторгнення чоловік жив у Польщі та проходив співбесіду на роботу. Але 5 березня 2022 року він повернувся в Україну і за власним бажанням перевівся до полку десантників. Олександр поліг 17 квітня 2024 року на Покровському напрямку.
Друг дитинства, дівчина, побратими та колега Олександра розповіли Суспільне Харків його історію — читайте у матеріалі.
"У нас була улюблена страва — соя з яйцем, бо це дешево". Друг дитинства — про підліткові роки Олександра
Зналися, відколи почала працювати пам'ять, — так відповідає на питання про знайомство з Олександром його друг з дитинства Андрій. У Донецьку хлопці жили у сусідніх під'їздах і ходили в одну школу.
Батько Олександра, розповів Андрій, був "чорнобильцем" родом із Ростова, мати — з Дерюгиного Курської області. Коли хлопцю було 10 років, його батьки розлучилися, і він лишився у Донецьку з мамою та старшим братом Русланом.
"У Сані мати у 94-95 роках поїхала в Підмосковʼя. Йому було близько 15 років. Він жив сам, старший брат також поїхав. (...) У нас із ним була улюблена страва — соя з яйцем, бо це дешево. Грошей у нього не було, якось зводив кінці з кінцями. Мама йому, звісно, допомагала, навідувалася. (...) Десь у 2005 році вона остаточно розпрощалася з Донецьком, лишилася у Москві, за когось там заміж вийшла", — розповів друг дитинства Андрій.
Закінчивши школу, Олександр вступив до економічного технікуму, після випуску звідти з "червоним" дипломом відучився на маркетолога в університеті ім. Барановського, де пізніше близько двох років викладав.
Брат брав "халтурку" в Москві, Саня сідав на поїзд у пʼятницю, два дні там працював. Тобто, його мати хотіла, щоб він у Росії лишився. (...) Він не був надто проукраїнським у кінці 1990-х – початку 2000-х років. Просто взагалі не хотів (там жити – ред.). Врешті-решт вони продали квартиру в Донецьку, Сані дали якісь невеликі гроші, і він придбав на краю МакіївкиПередмістя Донецька квартиру, яку в 2014 році кинув.
"Брати розійшлися, а мати була, як зараз кожен росіянин: не бачиш, не чуєш, — то й немає війни": 2010-2014 роки
Під час президентських виборів 2010 року двоє друзів брали участь в організації голосування в Донецьку. Обидва віддали голоси не за Віктора Януковича.
"У Сані це на почутті справедливості ґрунтувалося. Ми бачили, як Янукович, уся ця "шабала" розкрадали... На фоні цього почуття справедливості пішли в українство, Саня більше", — згадує Андрій.
І коли війна почалася, все було очевидно. Коли, ніби, великий ображає маленького, і, як у дитинстві, каже: "Це не я, я не чіпав". Спершу в Крим, потім до нас прийшли.
У Донецьку було очевидно, що у проросійських виступах навесні 2014 року брали участь немісцеві, розповідає чоловік.
У "Правого сектора" на знаменах були червоно-чорні кольори, а у нас це — кольори нашого "Шахтаря", футбольного клуба. Коли люди ходили, "руський мир" кликали, то позривали усі ці прапори. Потім "ультраси" їм прочуханки дали, а ті не розуміли: "Ну як, це ж "Правий сектор"! — "Який "Правий сектор"? Це наш "Шахтар"!"
Стосунки з братом в Олександра після вторгнення росіян ускладнилися: за словами Андрія, вони спілкувалися, проте якщо розмова переходила на глибші теми, зокрема, війну, — одразу виникало непорозуміння.
"Бо брат допомагав "хлопчикам" з "ДНР", а Саня, я, всі наші знайомі допомагали (...) фонду "Повернись живим". Загалом, вони (брати — ред.) розійшлися, а мати була, як зараз кожен росіянин: не бачиш, не чуєш, — то й немає війни", — каже чоловік.
Життя на Харківщині, перший шлюб, мандрівки Україною та світом: 2014-2022 роки
У 2014 році Олександр полишив Донецьк та виїхав до Змієва на Харківщину, де зустрів першу дружину Василину.
"Творчі були люди: вона фотографією займалася, він дуже захоплювався велосипедами. У 2014 році з дружиною поїхали через Грузію до Туреччини велопоходом: через Росію, електричками, з рюкзаками, потім повернулися з Туреччини вже літаком. Подорожували, до Одеси приїздили велосипедами", — розказав друг дитинства Андрій, який також виїхав з Донецька — до Одеси.
Олександр допомагав дружині розвивати виробництво сумок і наплічників, на обладнання для бізнесу вони виграли грант. За словами друга, після вимушеного переїзду з Донеччини чоловік пробував працювати у різних сферах, а після розлучення опанував професію оператора ЧПУЧислове програмне керуванняна заводі та їздив на заробітки до Польщі.
До переїзду в Польщу місцем, куди Олександр повертався з подорожей, був Зміїв. У ті роки в місті переселенець займався громадським активізмом, бо знався на питаннях аудиту, торгів і прозорості влади — так про Олександра розповідали Тетяні Белявцевій, нині депутатці міської ради Змієва.
"Ми зустрічалися на засіданнях міської ради, на толоках, на заходах з активістами. Йому непросто було влаштуватись на роботу десь в установах, бо його здатність вловлювати суть проблем одразу, і прямота, робили його небажаним працівником для багатьох, я думаю", — пригадує депутатка.
Після початку пандемії чоловік перебрався до Краматорська, де координував ініціативу "Підвези лікаря Донеччина".
У 2021 році Олександр переїздить до польського Вроцлава. Там він вчиться на професійних курсах, щоб підвищити кваліфікацію, і на початку 2022 року проходить відбір у чеську компанію.
Різдво тогоріч чоловік відзначає у ГданськуМісто на півночі Польщі в друга дитинства Андрія. Той згадує, як під час зустрічі Олександр підозрював, що Росія може почати повномасштабне вторгнення.
"Він каже: "Андрій, почнеться (повномасштабна — ред.) війна — я поїду". — "Яка війна, про що ти говориш, вони стоять (російські війська, розташовані вздовж російського кордону з Україною — ред.) вересень, жовтень, листопад, — і не нападають". А потім 24-го (лютого 2022 року — ред.), він мені дзвонить, каже що завершує справи, і запитав, чи може в мене речі залишити — намет, велосипед. На виробництві його безплатним обідом пригостили, поляки поплескали по плечу, казали, що "богатир", — розказав Андрій.
"Ще тоді, в грудні 2021 року, сказав: "Я їм цього не відпущу": 2022-2024 роки
По поверненню в Україну Олександр доєднався до Сил оборони, з квітня по травень учився на сапера, повідомив його побратим Костянтин. Олександр взяв позивний "Панда" і спершу розміновував Харківщину у складі 164-ї радіотехнічної Слобідської бригади, але за рік добровільно перевівся у бойовий підрозділ.
"Написав заяву на переведення, і саме створювали 78-й десантно-штурмовий полк. У бойових діях хотів брати участь. До того, на Харківщині, він (служив — ред.) більше або на деокупованих територіях, розміновували, або охороняли ППО", — розказала дівчина Олександра Олена Панкратова.
Вони познайомилися, коли у березні Олена прийшла на плетіння маскувальних сіток і "кікімор", яке Олександр організував у Змієві: "Ми спілкувалися, і я не думала, що це буде серйозно".
У 78-му полку Олександр служив старшим сапером штурмового батальйону. За словами дівчини, за час служби "Панду" нагородили відзнакою Міністра оборони України “Залізний хрест” та “Хрестом десантно-штурмових військ”. Він не розповідав жінці, за що саме його відзначали, — хотів уберегти, каже Олена.
"Він заносив тяжкі міни на великі відстані, прокладав вибухівку за 500 метрів до росіян, потім, відійшовши, підривав, робивши тим самим проходи для штурмовиків, які "брали" позиції окупантів. За це, наскільки я знаю, він і отримав "Хреста ДШВ", — розказав Суспільному побратим "Панди" Олег.
"Панда" проявляв себе як професійний і рішучий військовий, розказав його інший побратим, Костянтин. Чоловік надіслав опис одного з бойових завдань, яке Олександр виконував у червні 2023 року на Запорізькому напрямку:
Перебуваючи на відкритих ділянках місцевості, під артилерійським вогнем противника, незважаючи на стресову ситуацію, група саперів та розрахунок роти розвідки проробили прохід у замінованій посадці. Під час цього зведена група була помічена противником і по ній був відкитий вогонь. Солдат Кухарчук прийняв бій, чим допоміг решті підрозділу відійти на безпечну відстань і закріпитись.
"2024 рік, Покровський напрямок. Ми на "Хаммері" під'їжджаємо до окупантів, розкладаємо міни, по нас працює ворог з РПГРучний протитанковий гранатомет, але ми виконуємо роботу і вертаємось, потискаючи один одному руки. Це було неймовірно... Олександр був і залишається для мене прикладом справжнього чоловіка, козака", — згадував побратим Олег.
Близько 04:20 17 квітня "Панда" загинув на завданні у Нетайловому Покровського району внаслідок влучання КАБу. Чоловіку було 42 роки. 30 березня він востаннє зідзвонювався з другом дитинства, 31 березня — востаннє бачився зі своєю дівчиною Оленою Панкратовою.
"Він мене повів на гору Карачун, там крейдяні гори, і ми на захід сонця дивилися. Це Донеччина, вони на Покровському напрямку були, а зустрічалися ми у Словʼянську", — розповіла Олена.
Під час служби "Панда" з другом дитинства Андрієм зв'язувалися щотижня.
"Ще тоді, в грудні 2021 року, сказав: "Я їм цього не відпущу". Усе ґрунтувалося на справедливості. На справедливість наклалося те, як Росія [пропагувала] "української мови немає, нації немає, українців немає". Йому це противним було", — розповів Андрій.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
