Які особливості місцевих говірок та діалектів на Харківщині, як змінюются останнім часом, зокрема внаслідок війни, та власне, яка лексика є суто харківською, за якою вас можна вирізнити в інших регіонах країни та за кордоном?
Про це Українському Радіо Харків розказав кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови університету імені Каразіна Руслан Сердега.
"Акання" та "укання" на Харківщині: особливості місцевих говірок
Чим вирізняється мова жителів Харківщини від інших областей України?
Мовлення Харківщини входить до складу південно-східного наріччя, воно дуже близьке до літературної мови, але і певні риси, типові для регіону.
Можна виділити, наприклад, відсутність африкати "дз", "дж". Ми кажемо "звоник", замість "бджола" — просто "бжола". Також в деяких говірках, зокрема в південно-слобожанських, може спостерігатися "акання". Наприклад, "малако", "карова".
Однак є і "укаючі" говірки. Принципі "укання" характерне для літературної мови, але є сильно "укаючі" говірки, в основному це східнослобожанські, наприклад, це такі утворення, як "пужар", "пулин", хоча такі форми присутні і на заході України.
"Акання" ж є і на півночі України, під впливом білоруської мови?
Так, є. "Акання" в основному під впливом південноросійських говірок у нас виникає. Тому у деяких східнослобожанських говірках спостерігаємо певне неприйняття цієї риси — "акання". Там навпаки, навіть там, де етимологічно має бути "а", інколи вимовляється "о": "окація", наприклад. Навіть є гіперичне "окання" на місці етимологічного "у": опир, замість упир, наприклад, чи, скажімо, "дучку", замість "дочку" видавати заміж.
Якщо говорити про Харківщину, Слобожанщину, у нас, яка особливість вимови, яка нас вирізняє?
У нас є теж особливості вимови, наприклад, ми м'яко вимовляємо звук "рь", який у більшості говірок є твердим. Навіть назва міста, літературную-то мовою "Харків", а ми можемо сказати "Харьків". Наприклад, трансформовані слова типу: "сахарь", "базарь", "слюсарь". Це теж така особливость харківська. "Крутю" замість "кручу" тощо.
Теж характерні особливості орудного відмінка: "кашой" чи "кашою" замість "кашею", або "земльой", наприклад, це теж для Харківщини властиво.
Ну і як я вже казав, це відсутність африкати "дз","дж", тому у нас є: "я сидю", а "не сиджу" тощо.
Крім того, досить-таки чітка вимова голосного "и" в ненаголошеній позиції, хоча ненаголошена "е" все ж таки має виразне наближення до "и". Наприклад, "весна" вимовляємо з більш-менш помітним призвуком до "и". В принципі таке є і в літературній мові, але в літературній мові це помірковане явище, а на Харківщині якось це більше виражено.
Коли говоримо про Харківщину, це досить умовно? Це здебільшого, мабуть, Слобожанщини загалом стосується, де і Сумщина, і якійсь окраїні Полтавщини, і, можливо, Донбасу?
Щодо Донбасу, то там трішки інші говірки, так, вважається, що це типові говірки, але це все входить до складу південно-східного наріччя: це слобожанський діалект, середньонаддніпрянський, який став сучасною українською літературною мовою.
Загалом межа нечітка, немає такого протиставлення, як, наприклад, там на заході України: бойки, лемки, гуцули, у нас таких утворень немає, які б різко протиставлялись одне одному.
Сім районів у нас після укрупнення стало і загалом — 56 громад. Які ще є розмовні відмінності саме всередині області?
Уже почав казати про відмінності на рівні фонетики, що десь є "окання", десь є "укання", десь є "акання". В східнослобожанських говірках, зокрема, є "окання" — неприйняття "акання", "укання".
В певній місцевості, в населених пунктах якісь внутрішні відмінності теж можуть бути, хоча вони нечітко виражені. Навіть в одному селі можуть так казати, а в іншому — ні.
Наприклад, у Костянтинівці на Зміївщині на знаряддя для просапування культур кажуть "копаниця", а поряд там є, наприклад, Васищеве, то у них вже такої форми не використовують, а кажуть — "сапка", "тяпка".
Це вже цілком може бути, бо було заселення з різних територій. Десь вплітаються трішки південноросійські елементи, десь є переселенці з Чернігівщини тощо. І власне якесь село може окреме бути з переселенців із якоїсь іншої місцевості. Наприклад, одні з найдавніших переселень на цю територію стосуються часів козаччини тощо.
А є якийсь облік, чи обраховується взагалі кількість говірок в Харківській області, скільки їх можна нарахувати?
Говірка — це мовлення одного чи кількох населених пунктів.
Якоюсь мірою можуть обраховуватися діалектні слова, бо коли укладається, скажімо, словник, якийсь діалектний, є у нас "Матеріали до діалектного словника Центральної Слобожанщини (Харківщини)", який видавав Анатолій Сагаровський, то коли він там фіксує якісь слова, в дужках подаються ті населені пункти, в яких це слово поширене. То в такому плані обрахунок, звичайно, йде.
А загалом навіть мовознавці не дуже-то диференціюють Слобожанщину. В основному говорять про східнослобожанські говірки, західнослобожанські, південнослобожанські. В нашому університеті заведено використовувати ще термін центральнослобожанські говірки на позначення їх на території Харківщини.
Ці говірки істотно не відрізняються між собою. Бувають якісь окремі лексичні риси: десь кажуть "просить", десь використовують форму "просити". Але буває і так, що в мовлені одна людина може вживати різні варіанти слова.
А ці усічені форми і приклади, які ви наводите, можна назвати суржиком або все ж таки це наша говірка?
Усічені форми, наприклад: "ходе", "просе", "носе", це особливість слобожанської говірки.
Щодо суржику, він виникає внаслідок контактів різних мов, змішування елементів. В основному у нас російсько-український суржик, це, звичайно, шкодить мовленню.
На нашій території — це суміш російської та української мов, якщо це західні території, то там можуть бути румунізми, молдованізми і так далі. У нас в основному росіянізми вклинюються.
Це певне намагання вимовити російське слово на український манер: "звиняйте", "канєшно" тощо.
Якщо говорити про Харківщину і не брати, наприклад, обласний центр, ще якісь міста, то переважно ми можемо говорити, що область розмовляє українською мовою?
Область — так, переважно українською мовою розмовляє. Є, правда, території, населені пункти, які з самого початку заселялися російськомовним населенням, то там є такі вкраплення на території Харківщини і російських говірок.
Які слова є суто харківськими? Пояснення мовознавця
Щодо харківської, міської лексики, як давньої, так і відносно сучасної, які б ви приклади навели суто харківських слів, висловів, й особливостей мовлення жителів обласного центру?
До харківських, але ж це умовно, відносять такі слова, як "тремпель", "ракло", "тяпка", щоправда, такі слова і на Сумщині фіксуються, наприклад, "тремпель". "Ракло" в говірках Одеської області теж фіксується.
З точністю, що це суто наші, можна говорити про певні назви місцевостей, які є в тому ж таки Харкові, наприклад, "стікляшка" (один з виходів метро "Університет"), "барабан", "барабашка" (ТЦ "Барабашово"), "бермуди" (про мікрорайон "ХТЗ") тощо.
Це можна вважати власне такими харківськими словами, бо ніде більше нема місцевості з такими назвами. Може бути, що житель окремого району тільки і може знати такі назви.
"Тепер частіше чутно українську мову у всіх сферах"
Щодо повномасштабної війни: переселяються люди, близько 500 тисяч ВПО в області зараз за офіційною статистикою. Є ті люди, які з 2014 року виїздили, і зараз, це Донбас, інші регіони... Це впливає на мовлення людей, як Харкова, так і районів області, або ж занадто короткий період для мови, щоби вона змінилася під впливом людей, котрі переїхали з інших куточків?
Відразу вона не зміниться, але очевидно, що певна взаємодія зараз відбувається, бо і харків'яни побували теж і на заході України, і в інших регіонах, там спілкувалися, обмінювалися інформацією, якісь слова могли сюди занести. Пройде час, закінчиться війна, ці слова можуть десь зберегтися, і далі мовознавці будуть гадати, а звідки ж ці слова на Харківщині взялися.
Очевидно, що наші теж туди східноукраїнські якісь риси могли занести.
Мовні квоти на радіо, телебаченні, законодавство про вивіски різні, рекламу державною мовою, та й власне повномасштабна російська агресія, яким чином вплинули на українську в Харківській області?
Тепер частіше чутно українську мову у всіх сферах, і в крамницях, і на зупинках, і в побуті частіше почали спілкуватися. Навіть я знаю людей, які до війни говорили російською мовою, а тепер принципово, навіть на подвір'ї, розмовляють українською. Війна впливає на цю ситуацію, на ставлення.
Якщо ти кожного дня чуєш цю мову, то ти кінець кінцем і сам починаєш, може інколи непомітно для себе, використовувати якісь слова, суто українські в своєму мовленні.
А суржик продовжує побутувати, але все-таки люди намагаються слідкувати за своїм мовленням, вибирати більш правильні форми, цікавляться як правильно.
Чи варто прагнути до винятково літературної української? Можливо, це спричинить зникнення самобутньої лексики?
Без літературної форми жодна мова не існує, і вона потрібна, вона досить-таки суспільно корисну функцію виконує, об'єднавчу, що уніфікує, бо уявіть, щоб було, якби кожен розмовляв так, як заманеться. А з другого боку, цілком витісняти діалекти теж не варто, бо і та ж сама літературна мова, вона постала на основі певного діалекту і продовжує живитися різними говірковими словами, і вони можуть збагачувати часом і словниковий запас літературної.
Звідки береться акцент, чому нас, наших земляків чути? Наприклад, людина говорить літературною мовою, слова правильні добирає і так далі, але їй все одно кажуть, що от з акцентом ти розмовляєш, чути, що це, приміром, Слобожанщина, а не галицький акцент?
Мовний апарат людини формується з дитинства, пристосовується до вимови якихось звуків, слів. Тому якусь іноземну мову інколи і важко вивчити: ми знаємо начебто і лексику, і як перекладається, але не можемо вимовити так, як воно звучить, бо з дитинства наш мовний апарат пристосувався до такої вимови.
Наприклад, полтавці дуже м'яко вимовляють звук "ль", це якось природно, що нам треба ще й прилаштовуватися, щоб вимовити так.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
