Із сумками з теплими речима, фотографіями, котами й папугами — 17 жовтня до транзитного пункту неподалік Куп’янська звозили жителів кількох селищ, щоб далі доправити їх до Харкова. Обов’язкова евакуація з Куп’янщини триває з літа, а 15 жовтня її посилили через збільшення кількості обстрілів. Нині людей вивозять не лише з лівого, але і з правого берега річки Оскіл.
Минулого місяця з прифронтової частини Куп'янщини запитів на евакуацію було 60-50 за день. 17 жовтня, за два дні після посилення обов'язкової евакуації для чотирьох громад, евакуюватися захотіли 220 людей, розказав Суспільному керівник евакуаційного напрямку у Координаційному гуманітарному центрі Олег Іванов.
"Людей більше, ніж по заявках, нам важко з логістикою, з переправою, людей багато, речей багато, тому ми закликаємо людей, щоб вони брали менше речей. На лівому березі гуманітарна криза: нема інфраструктури, є постійні обстріли і в будь-який момент лівий берег може на деякий час бути відрізаний від логістики з правим берегом", — сказав Іванов.
Хто виїжджав із Куп'янщини 17 жовтня, як вони наважилися на це рішення, а також — яку мотивацію мають ті жителі, які обрали лишатися — у матеріалі Суспільне Харків.
Микола Максименко евакуюється із Куп’янська з дружиною та двома дочками. Після переламу ребер його дружина пересувається на колісному кріслі.
Їхня донька Юлія говорить, два роки тому вона втратила свекруху — та загинула під час обстрілу, — а через кілька місяців чоловік Юлії підірвався на російській міні. Зараз, каже жінка, Куп’янськ обстрілюють щодня, російські FPV-дрони полюють на містян.
"У нас дуже багато цивільних людей загинуло. На зупинках люди стоять, і дідусь 82 роки — кому він зробив щось прикре, невідомо — вони нікого не вполювали, один дідусь був на зупинці громадського транспорту. Вони вбили дідуся", — розповіла Байбак.
Мене тримали батьки, які не згоджувались виїхати. Після того, як у мене сталось жахіття на квартирі, я була бліда, в сльозах, перелякана і кажу: "Або ми виїжджаємо, або нас тут всіх повбиває". Ми вже відрізняємо: дрони — це не так жахливо, КАБи — здригається земля.
Жителька Куп’янська-Вузлового Тетяна Тимошенко каже, в її селищі немає води, газу та світла, а вийти до магазину можна лише вранці або ввечері, коли росіяни менше стріляють.
Звичайно, страшно. Особливо, якщо КАБи прилітають і будинок трясеться. Чути, що летить, обстріл йде артилерією. Отак раз, під паркан присіли, і пішли далі. Навіть кішки з тисячі цих звуків розрізняють той звук, який для них небезпечний, вони ховаються.
Валентина Комарицька сьогодні евакуюється з матір'ю. Жінки зібрали із собою шість сумок з теплим одягом, документами та фотографіями. Валентина говорить, до сьогодні думала, що українські війська стримають наступ росіян на місто, тому не поспішала виїжджати.
Все залишилось. Залишилось все. А що зробиш? Обстріли дуже лякають. Треба виїжджати. День і ніч "прильоти", дрони спокою зовсім не дають. Їдуть люди на велосипеді, на машині, навіть просто люди йдуть — вони скидають просто на людей.
Все добре, а зараз звідти все вивезли: аптеки нема, пошти нема, нічого немає, магазин, базар закрили. Раніше умови були, думалося, що все закінчиться. Ми не думали, що так неочікувано все буде, не хотілося в це вірити. Один день добре, а на другий і вночі бомблять, і вдень. Страшно, вночі не спиш, не знаєш, куди тікати. У мене вже все труситься, я вже нічого не розумію, вже в мене голова не думає.
Не хочеться кидати свої домівки. Ну, але що робити? Ми трохи ближче до Ківшарівки живемо, там ліс — дронів менше, а в центрі — тільки і дзижчать. Їхала жінка на машині — в неї, зараз лежить із травмою голови. На маршрутки! Два рази вже хлопці тікали. Не знаю, як це пояснити. Чи вони не бачать?
Ми забрали тільки теплі речі, обігрівач і Кешу — йому в дорогу взяли п'ять пачок корму. Небезпечна ситуація. Води, газу немає, світло відключили. Прожили все життя і треба виїжджати. Неможливо там зараз вижити. Куди? Замерзнути?
Забрали одяг, постіль, але найголовніше — собак Нюшу, Басю, і кота Пушка. Будинок розбили, може, і нас би побили, але собака нас спасла. Підійшла до ліжка і не давала мені спати, щоб я не лягала. Вибух — вікно вирвало і на ліжко впало. Якби я там лежала, мене б вбило. У дворі все вигоріло, нічого нема: і виногради, і кури, і садок хороший був — груші трьох сортів, яблуньки, сливи.
Позавчора один чоловік згорів у хаті, а другий ще живий вийшов, чекали "швидку", але він помер.
Сім'я евакуювалася, а я поки із собаками залишаюся. Куди я з ними там? Тут хоч є, де з ними погуляти. Не дуже добра обстановка. Ми вже так звикли, ми ж бачимо — якщо дуже небезпечно, то ми ж не ліземо, а як трохи далі бахкає — бачите, з собаками гуляю. В будинку трохи більше десятка сімей залишилося з 60 квартир. Сусіди давно виїхали. У мене сумка якась складена завжди. У крайньому разі я візьму собак і піду в сторону Харкова пішки.
Поки сидимо вдома, звикли вже. Нікуди не виїжджали, сиділи без світла. Під час окупації тут були. Сподіваємось, що таке не повториться. під час окупації не було страшно — сподівалися на краще. Хто виїхав, питають, чи не боїмося. Та боїмося. Виїжджати не насмілимося. Сподіваємося, може виживемо.
Куди евакуюватися? У мене ні родичів, ніде нічого, нікого нема. Кішок аж 12 штук, я їх не можу кинути. Два рази приїжджали — вони не можуть їх половити. Люди виїжджають, а вони залишаються і всі біжать до мене їсти. Я пів пенсії витрачаю їм на їжу.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
