Володимир Новаченко не проходив службу, але мобілізувався, коли в липні 2022 року йому прийшла повістка. Служив у 25-тій окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді, звільняв Ізюм на Харківщині та Лиман на Донеччині. Отримав поранення та контузії, але повернувся на фронт — на штурм Кремінної, під якою загинув від російського обстрілу.
Спогадами про брата поділилася його сестра Анастасія.
Піклувався про сестру та любив працювати руками
Володимир Новаченко народився у Харкові, жив у селищі Новопокровка, мав старшого брата та молодшу сестру. Родина втратила батька, тому мама виховувала трьох дітей сама.
"Я наймолодша і він, можна сказати, ростив мене. Зав'язував коси, відводив у дитсадок. Дуже схожі з ним були та дуже-дуже близькі", — пригадує Анастасія.
"У нас за містом є батьківський дім, він двір та всередині будинку сам зробив. Ремонт робив у квартирі. Він і на машинах розумівся. До чого не докладе руки — у нього все виходило", — згадує сестра Анастасія.
У Володимира Новаченка лишилася колишня дружина та шестирічний син Єгор.
"Він усвідомлює те, що його тато герой. Я розмовляла з ним, коли почала збирати все необхідне для петиції, запитала: "Єгоре, ти хочеш, щоб татові присвоїли Героя України?". Він сказав, що для нього тато і так герой", — говорить сестра загиблого захисника.
"Я піду, я буду захищати"
Володимир Новаченко 8 липня 2022 року відсвяткував 29-річчя, а наступного дня родина проводжала його в армію: "Ще до призову він говорив: "Я піду, я буду захищати".
Чоловік доєднався до першого батальйону 25 ОПДБ та одразу після мобілізації поїхав на навчання до Великої Британії. За 21 день бригада повернулася додому.
"Після повернення в Україну вони були тільки на передовій", — говорить Анастасія.
Володимир із побратимами брали участь у визволенні Ізюма на Харківщині та Лимана на Донеччині. В жовтні військовий потрапив під обстріл і отримав уламкове поранення стегна та дві контузії.
Боєць лікувався у Черкасах, сестра навідувала його: "У нього жахливі напади були після контузії. Ось ми пройшлися два-три метри — все, йому погано. Він іти не може, розмовляти не може, у нього тільки обидва ока сльозами наливаються. І він дуже сильно тоді кульгав".
Уламок застряг у кістці, тому лікарі не змогли його дістати й передбачали, що залізо залишиться в тілі Володимира на все життя.
"Після поранення один раз сказав, що йому страшно. Я вперше почула таке від брата", — говорить Анастасія.
Повернення на фронт та загибель
Військовослужбовець місяць лікувався, відсвяткував Різдво та Новий рік у родинному колі, та, не дочекавшись повної реабілітації, повернувся на фронт.
На початку лютого 25-та ОПДБ відбивала наступи росіян на Кремінському напрямку. Останній раз брат із сестрою говорили по відеозв’язку 14 лютого 2023 року. Бригада Володимира готувалася до виїзду близько села Червонопопівка на Луганщині, каже Анастасія.
"Наприкінці лютого вони поїхали. Зв'язку не було з ним, але я все одно машинально посеред ночі прокидалася, напишу йому — і далі спати", — згадує сестра.
1 березня 2023 року боєць загинув від поранень, отриманих під час обстрілу. Родина дізналася про це за три дні, повідомити приїхали військові. Володимира поховали у рідному селищі Новопокровка.
Прагнуть посмертної нагороди
Навесні 2022 року родина Новаченків виїхала у Полтавську область, проте за місяць повернулася. Вітчим Володимира, ветеран війни в Афганістані, та чоловік його колишньої дружини воюють.
Старший брат і дядько займаються волонтерством, сестра Анастасія з тіткою збирають підписи на петицію про надання загиблому звання Героя України. На 21 липня вона набрала понад 11 700 голосів з 25 тисяч необхідних.
За словами Анастасії, Володимир втратив батька у тому ж віці, що його шестирічний син Єгор, і стикався з жорстокістю дітей, які дізнавалися про це: "Коли Єгор підросте і в нього запитають "Де твій тато?", щоб він гордо міг показати, що його тато дійсно герой".
Побратим Володимира, який бачив загиблого одним з останніх, розповів Анастасії, як рядовий Новаченко підтримував інших бійців: "Коли вони на виїзд їхали, всі боялися, молилися, говорили про те, що ми не повернемося, і так далі. І тільки брат мій говорив, що все буде добре. Все буде супер, все буде класно. Ми повернемося".
"Він єдиний тримався на позитиві, коли всі боялися. Деякі хлопці плакали, а брат заряджав їх енергією", — говорить Анастасія.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
