Працював різником на тваринницькій фермі. Розкрив злочин — упіймав мародерів, які забрали гроші у загиблої людини, яка підірвалася на російській міні. Допоміг організувати диверсію проти окупантів. Передавав інформацію про скупчення і пересування російських військових.
Майор поліції Олександр Настенко — поліцейській офіцер Чкаловської громади у Чугуївському районі — залишився в окупації і, скільки міг, працював із людьми. Вийти з захопленого району його змусив керівник, коли загроза безпеці стала очевидною: російські військові тиснули на поліцейського, вимагаючи колаборації.
Як виїжджав з окупації, ховаючи пістолет у дитячому візку — історія офіцера в інтерв’ю Ганні Силаєвій.
"Я був з людьми"
Ви лишилися в окупації тому що не встигли виїхати чи це було свідоме рішення?
На початку цієї війни я був вдома. Я почув вибухи. Телефоном нас всіх збирали по тривозі в Чугуєві, на цій раді нам сказали, що всі повертаються на територію громад. Дивимося, щоб не було мародерства. Потім була інша команда: всі повертаються за місцями мешкання, я залишуився на території громади.
Це вже йшло вторгнення, але окупації ще не було вашої громади?
Бої були буквально на другий день від початку вторгнення. Бої були в селі Коробочкине. Це була гарна відсіч ворогу: наші війська розгромили окупантів. Було багато техніки брошеної, тримали все під контролем до моменту, коли зайшли вже окупаційні війська в Чкаловське. Це було приблизно 14-15 березня. Я вже не показувався. Я був з людьми: роздавали м'ясо (в нас агрокомбінат "Слобожанський"), я розподіляв м'ясо, і був якраз з людьми, все бачив, але форми не вдягав.
Ви прикидалися працівником цього сільгосппідприємства? Чи це ви, що могли робили?
Як волонтер працював. Частина загарбників зайшла на територію села Залізничне, там, де розміщений комбікормовий завод. Корма свиням вже не надходили, і керівництво агрокомбінату вирішило, що треба роздати людям м'ясо.
Але ж окупанти все одно знали, хто ви? Не важко вирахувати поліцейського, якого всі знають в обличчя?
Я був у себе в кабінеті. Відпрацював ще матеріали. Наприклад, мені чергова частина направляла: вмерла бабуся чи дідусь. Ходив дивився, щоб не було насильницької смерті.
Були факти мародерства. Окупанти розстрілювали магазини, набирали собі продукти й уходили. Фотографував, фіксував це все, і передавав у чергову частину.
Був зв'язок, був інтернет?
Мобільного зв'язку вже не було. Інтернет був. У нас є своя лінія, однак коли окупанти зайшли на територію громади, мене відключили для того, щоб вони не мали доступу до баз.
До мене прикомандировано було ще одного поліцейського, який працював в місті Куп'янську, але сам є жителем Чкаловського. Ми тільки зайшли до кабінету, я побачив, що біжать військові. Нас поклали на підлогу. Мене підняли, кинули на стіл посвідчення: "Ви нам нецікаві". Потім говорить: "Підемо до селищної ради". Селищний голова сказав, що ми — ніхто, звичайні дільничі. Мене спитали, де моя зброя. Сказав, що не було.
Це неправда?
У мене була табельна вогнепальна зброя "Форт-12", була помпова рушниця Hatsan й набої до неї . Я розказував, що нічого не знаю, я тільки почав працювати, я цю територію не знаю. Мені сказали почекати на вулиці. Я вийшов на вулицю, пішов собі додому. За мною прийшли слідом. Попросили відкрити квартиру, вдома нікого не було. Обшуку не було. Після цього військові поїхали з Чкаловського. Базувались в сусідніх селах.
Тобто Чкаловське вони контролювали, але там не стояли підрозділи в військові?
Постійно патрулювали Чкаловське. Заїжджали на машинах. Придумали комендантську годину: о 16-ї годині — всі по домах.
Вони роздягали чоловіків усіх, шукали якісь татуювання. Коли знаходили татуювання, забирали до села Дослідне: там у них була катівня. Вони намагалися завербувати та схилити до себе. Всі ці наркозалежні та місцевий "бомонд" підходили до мене і повідомляли, що мене шукають. За мене запитували, хто я такий, що в мене є, не здавали мене, не зрадили.
Як ви це пояснюєте?
Думаю, це наші відновини: кримінал чи адміністративні порушення — це одне, а війна — інше. Люди стали на наш бік. Багато людей розповідали мені, де розміщуються військові РФ. Я знав повністю все: на якій машині їздять, скільки людей, яка в них зброя, куди вони пересуваються.
Чи була така можливість, чи передавали ці дані?
Так, я передавав певним працівникам Служби безпеки України та свої черговій частині. Було декілька прикладів наслідків для росіян: були розбиті їхні танки, які перебували в селищі Нова Гнилиця. Місцеві заклали "фугаси" на дороги, коли вони їхали колоною.
"Партизанська діаспора" Чкаловського
Місцева партизанська діаспора у нас була: три місцевих мешканці, які колишні військові, об'єднались. Вони прийшли до мене: "Ми не можемо так просто сидіти, треба щось робити". Коли розбили окупантів в селищі Коробочкіне, я забрав з собою два снаряда до "Рапіри". Я сказав, зоэ от два снаряди. Вони сказали: "Годиться!". У них була інформація, що буде йти колона. Після цього теракту вони залишили громаду. Дісталися на підконтрольну територію. Один з них пішов у 92-гу бригаду, двоє — у тероборону.
1 квітня або 30 березня окупанти вже зайшли в Чкаловське. Вони замінували повністю Куп'янську трасу, вже не неможливо було виїхати або заїхати до Чкаловського.
Залишилось одна дорога, яка була через Миколаївку, Леб'яже, Коробочкине, Чугуїв. Одна дорога була вільна, вони дозволяли привозити гуманітарний хліб та гуманітарні грузи до Чкаловського, і людей, які пройшли їхню фільтрацію, відпускали за автобусом.
Тобто дозволяла виїхати з громади?
Так. Або першого або другого квітня підірвались люди на машині. Вони намагались проїхати по Куп'янській трасі, наїхали на міну і підірвались. Мене не пустили, пустили жінку, яка плакала, благала прийти до трупів, подивитися, чи її то родичі або ні. Її пустили та дозволили взяти трьох мешканців Чкаловської громади, щоб забрати тіла.
Я дізнаюсь, що місцеві, які допомагали грузити трупи, живуть на "широку ногу" у них грошей купа, вони п'ють елітний алкоголь, покупають алкоголь за долари, я одзразу ж до них. Побачив в одного з них купу грошей: євро, фунти стерлінгів, долари.
Він пояснив, що це гроші померлих. Вони забрали їх, розділили на трьох.
Ви розкрили злочин під час окупації?
Так. Гроші передав селищному голові, щоб він зберігався їх у сейфі. Ми встиги затримати на той час двох фігурантів по цієї події, третій зрозумів, що ми за ними прийдемо, тож він замінованими полями пішов у сторону міста Чугуєва. Однак я вже зателефонував у чергову частину, розповів, хто це, скинув його паспортні дані, його затримали на першому вже блок-пості.
"Роби що хочеш, але виходь з окупації"
Я зателефонував своєму керівнику, на що він мені сказав: "Роби що хочеш, але виходь з окупації". Він на мене кричав: "Роби, що хочеш, виїжджай: іди пішки, кидай все".
Я йому повідомляю, що у мене зброя, автомобіль, що схований.
А де ви його сховали?
Поблизу мого кабінету поліцейської станції розташоване СТО. Власник цього СТО дуже хороша людина, він постійно допомагав з ремонтами автомобілів. Коли росіяни зайшли, мій автомобіль стояв в лісопосадці біля кабінету. Він запрпонував сховати там.
Тобто ви не хотіли виїздити, бо це ж казене майно?
Я вважав, що мене взагалі розстріляють, якщо вийду без нього (усміхається).
Я подумав, поміркував, як правильно зробити, як виїхати. До мене прийшла в голову ідея зняти з нього всі налпки, які показували, що це поліцейський автомобіль. Подумав поставити червноні номери. Техпаспорту нема. Доходячи додому, я побачив машину біля будинку і зрозумів: авто знайшли.
До мене влітають в квартиру. Дівчину мою закрили в іншій кімнаті. Мене поклали на підлогу, зірвали ланцюжок з шиї. Перевернули всю квартиру, забрали навіть тушкованку, була консервація на кухні — забирали. Навіть рис, макарони забрали.
Викрадення окупантами та втеча
Я втратив свідомість. Прокинувся вже в підвалі. Переді мною були двоє. В них на столі — моя анкета. Була відеокамера, задавали якісь питання. Я сидів мовчки, дивився на них. Я розумів, що в щоб я не сказав, все одно камера перекрутить, вони щось там доріжуть, додадуть.
Сидів мовчки сидів до того моменту, коли уже удар в голову відчув, і мене почали не бити, мене розтягували. Вони дали мені два дні подумати над "поведінкою": що треба з ними співпрацювати, вони хотіли зробити "народну міліцію".
Прийшовши додому, я вдумав, що робити далі: машини в мене вже нема, рушницю помпову у мене забрали, пістолет не знайшли. Він був у квартирі, у вентиляції.
На лавці під будинком залишились два військових, які мене "провели". Я розумів, що я під наглядом. Коли вони пішли, я кричу коханій: "Побігли!". Надягаю балахон, курточку і — на евакуаційний автобус.
На той час у росіян була ротація — мені пощастило. Вони не були на фільтрації до цього. Вони стояли і дивилися. Виїхало два автобуса: один до Чугуєва — за хлібом, другий — до Харкова за гуманітарною допомогою. Там були жінки, діти. Я сів у перший автобус, я там був єдиний чоловік, людей мало. Перебігли в автобус до Харкова. Там було більше людей, коляска. Дівчині спасибі — пістолет мій був в колясці з дитячими речами.
Ви наважились її попросити?
Ні, я нічого не казав. Вона побачила пістолет, була перелякана. Думаю, вона не знала, хто я. На першому блокпості усім чоловікам сказали вийти. Я вийшов, бачу, що стоїть дідусь у військовій формі РФ. Я до нього з паспортом, а у мене прописка у Чугуєві.
— Додому? — питає.
— Так, погостював, час додому, — відповідаю.
— Їдь, — каже.
На другому блокпості, я розумію, що будуть спецпризначенці, які проводили у мене обшук. Водій автобуса, коли я сідав, мене впізнав. Коли доїхали до блокпоста, почав голосно нарікати на війну: "Коли це скінчиться? Ми хочемо миру". Він заговорив зуби окупанту на блокпосту, той не витримав: "Діду, давай їдь вже".
Він це навмисно зробив?
Він у житті сором'язливий чоловік.
Що вам було за те, що втратили службовий автомобіль?
Сварили мене. Видали новий. Те авто ще не зайшли. Хочу його знайти. Впевнений, що знайду і прижену додому.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
