Чоловік Ганни — військовослужбовець ЗСУ. На початку повномасштабного вторгнення чоловік перебував на Донбасі. Як Ганна з трьома доньками жила в тимчасово окупованих російськими військовими селі Липці на Харківщині — жінка розповіла Суспільному.
Про поведінку окупантів
Жінка говорить, що окупанти під час тимчасового панування примусово вивозили родини українських військовослужбовців до Росії: "Ми боялися солдатів, тому що усі родини військовослужбовців звідси вивозили. Примусово. Казали, що потім планували обмінювати на військовополонених".
На День Росії загарбники "святкували", влаштувавши стрілянину на вулицях.
"Лупцювали людей на вулицях. На День Росії п’яні їздили селом та стріляли навколо. Просто з автоматів стріляли, по дворах кулі летіли. Страшно людям було. Ховалися у погребах, хто куди міг. День Росії, а вони таку стрільбу влаштували, що у своєму дворі неможливо було вийти з будинку", — згадує Ганна.
Будинки, в яких жили окупанти, вони спалювали, коли з'їжджали: "Де стояли солдати, жили, так – у багатьох випадках, коли з’їжджали, то вони спалювали будинки. Чому – не знаю. Люди, хто поруч жив, казали, що там неприємні картини були – і шприці валялися, усіляке. Все це спалювали".
Старшій дочці Ганни 18 років. Молодшим донькам – 11 та 5 років. Жінка ховала малих дітей у підвалі, а старша — одягала на себе чоловічий одяг, щоб не нарікати себе на небезпеку.
"Ми дуже добре ховалися. Щоб просто уникнути зазіхань. А взагалі – так, з боку російських солдатів до багатьох жінок зазіхання були. І різні. Дехто добровільно з ними спілкувався. А декого і не питали. Менші взагалі літа не бачили і сонця не бачили. Тому що дуже шукали, де малі діти. А старша проходила у хлопчачому одязі увесь час. Так, щоб взагалі не було зрозуміло, чи то дівчина, чи то хлопець та скільки років", — каже Ганна.
Про переслідування через службу чоловіка
"Навіть якби було бажання – не було можливості виїхати. Поки не знали, що ми родина військовослужбовця – ставилися нормально. А потім довелося чотири місяці ховатися", — розповідає жінка.
Вона каже, що інформацію про чоловіка окупантам розповіла сусідка, яку росіяни зловили на мародерстві: "Нас просто здали. Безсовісно здали. Одну жінку, яка недалеко від нас живе, заарештували росіяни на місцевих дачах. За мародерство. І вона, рятуючи власну шкуру, здала не тільки нас, а й ще інших людей".
Окупанти не встигли затримати і допитати жінок і дітей: "Коли до нас приїхали, нас не було вдома. А інші сусіди попередили нас, що там солдати. І ми втекли".
Чотири місяці Ганна ховалася: переїжджали кілька разів до різних будинків та ховала молодших дітей, адже окупанти шукали саме жінку з трьома дітьми.
Про гуманітарну допомогу від окупантів
Нині до Липців українські волонтери доставляють гуманітарну допомогу: "Зараз все доставляють, все є. Хліб дають, свіжий. Як людям. З машини для транспортування хлібу. А не так, як коли росіяни нам давали гуманітарну допомогу і хліб нам давали… Просто скидали білі мішки, які стояли на землі".
Гумдопомога від росіян була дуже маленькою, згадує Ганна: на початку війни багатьом людям їсти взагалі не було чого. Адже люди жили, маючи можливість не те що щотижня, а щодня піти до магазину. І у людей у багатьох просто ніяких запасів взагалі не було. Потім так звана "нова адміністрація" почала роздавати гуманітарну допомогу. Але це було у такій кількості, що людям насміх".
"Місцеві жителі, які взялися роздавати гуманітарну допомогу, замість роздавати продукти та речі першої необхідності — торгували ними. Пачка цигарок коштувала 200 гривень", — розповідає жінка.
Два місяці – від травня й до кінця червня, коли українські військові вперше пішли у контрнаступ на північному напрямку та відбили кілька населених пунктів на околицях міста, більшість російських військових вивели, каже Ганна. Гуманітарну допомогу у цей час не видавали.
Про звільнення від окупації
До війни у Липцях було 4,5 тисячі жителів. Нині у селі лишилося менше тисячі людей. Російські військові вимагали у місцевих жителів, щоб ті виїжджали до Росії.
"Так, наче це був їхній тил. Проте, росіяни самі обстрілювали наші села касетними снарядами. Для того, щоб звільнити територію від місцевого населення, змусити людей виїжджати звідси", — розказує жінка.
Більшість її односельчан виїхали до Росії, адже це був єдиний шанс для переселенців.
"Багато хто поїхав до Європи через Росію. Хто зміг. Багато хто лишився у Росії. Росіяни у багатьох забирали документи, тому їм якщо виїздити – тільки до Росії. І далі там наметові містечка. Потім міграційна служба (Росії – ред.) видавала паспорти та відправляли на Далекий Схід та до Сибіру".
Нині жінка чекає можливості, щоб виїхати. За час окупації вони з доньками врятували 11 собак, 9 кішок, 11 кіз: виїхати жінка хоче разом з тваринами.
"Ми дуже хочемо, щоб наші зусилля, сім місяців рятувати їхні життя, не пропали марно. Хочемо виїхати разом із ними. Нас чекають у Вінницькій області. Волонтерська організація чекає. Там вже є де нас розмістити. Але поки немає чим їхати, немає транспорту".
Над Липцями повернули український прапор 13 вересня.
"Все сталося так швидко, що навіть не зрозуміли, що вже українські військові зайшли до Липців. Плакали й обіймали їх, співали цілий день із донькою "Червону руту" і гімн України. Ми дуже їх чекали! Дуже!", — говорить Ганна.
Чоловіка Ганна ще не бачила, але розмовляла з ним: "Якби ще й побачити… І щастю не було б меж".
Звільнення від окупації жінка згадує зі сльозами на обличчі: "Взагалі, наші хлопці — дуже хотілося б, щоб були живі і здорові. Рідненькі, несіть службу — так, якою вона має бути. Але залишайтеся живі та здорові. Будь ласка".
Найменшим дітям, які не виходили з погребів, Ганна намагалася подавати все як гру: "Наче екстремальний квест: сховатися, щоб навіть сусіди не побачили".
Найбільше нині жінка боїться, що росіяни можуть повернутися. Вдруге пережити це не вистачить сил, каже Ганна.
Читайте також
"Ми знали, що за нас воюють": рятувальники Балаклії — про роботу та полон під час окупації
